Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

Я почав її розпитувати про влаштування цих шлюзів. Вона сказала, що погано в цьому розбирається, та обіцяла показати їх мені, щоб я міг вивчити їхню систему.

Драмана мені пояснила, що озеро поки що піднялося трішки, але розливу чекають наступної ночі, коли переповнена річка принесе воду з півночі. Тому вирішено було закрити шлюзи — нелегка робота, оскільки кам’яні ворота дуже важкі. Одну зацікавлену цим жінку зачепило важелем (як зрозумів я з пояснення Драмани) і вбило на місці. Її тіло ще лежить біля шлюзів, бо закон забороняє торкатися трупа між святкуванням Видінь і святкуванням Весілля, яке відбудеться завтра вночі, тоді жерці натішаться над трупами досхочу.

— Так це буде свято Крові? — поцікавився я.

— Так, свято Крові і, можливо, нашої крові, пане.

— Цього не бійся, — відповів я недбало, хоча насправді дуже збентежився.

Я розпитав її про всі подробиці обряду Святого Весілля. За її словами, наречену привозили опівночі, жерці приймали її і прив’язували до стовпа; потім човен веллосів відпливав, і жерці також відходили, залишаючи наречену одну. Вдосвіта з печери вийде верховний жрець, одягнений у шкури, щоб бути схожим на зображення бога. Під тріумфуючі вигуки жінок, які його супроводжують, і Волохатих він відв’яже наречену і відведе її в печеру. Там вона зникне для світу.

— Ти думаєш, Сабілу привезуть? — запитав я.

— Звісно, інакше марновірний народ, побоюючись бід, уб’є мого батька, Іссикора і Сабілу. Якщо ти не врятуєш її своїм мистецтвом, пане, Сабіла дістанеться Дечі.

— А ти, Драмано, чи хочеш ти справді покинути острів?

— Пане, я вже присягнула тобі, а зараз додам: Деча мене ненавидить; коли в його руках опиниться Сабіла, справжня спадкоємиця, мене чекає доля тієї нещасної, що минулої ночі вбила себе, щоб уникнути гіршого. О пане, врятуй мене, якщо можеш.

— Якщо зможу — врятую, — відповів я; і справді, я думав про її порятунок не менше, ніж про свій.

Вона присяглася беззастережно підкорятися всім моїм наказам; тоді я запитав, чи не можна дістати нам човен.

— Неможливо, — відповіла вона. — Деча розумний. Він здогадається, що ти хочеш втекти. Усі човни перегнали на той бік острова під охорону дикого племені. Він тому й дозволив тобі вільно блукати берегом, що вибратися звідси можна тільки на крилах. Озеро вплав не перетнеш — воно дуже велике, а, головне, веллоський берег кишить крокодилами.

Ви, друзі, розумієте, як це мене приголомшило.

Проте я і виду не подав, що збентежений, і запитав, неначе між іншим, чи водяться крокодили біля цієї частини острова. Виявилося, що ні: мабуть, їх відлякували вічні вогні або дим над горою.

Нарешті ми вийшли, незважаючи на дощ, який тут, в Англії, ми назвали б зливою, тоді ж, у порівнянні з тим, що робилося вночі, мені здавалося, що тільки накрапає. Для нас дощ був дуже до речі, оскільки навіть найцікавіша жінка не вистромила б носа на вулицю. Ми могли вільно, ніким не помічені, розглядати селище.

Воно було невелике, оскільки жрецька колегія, якщо можна так її назвати, налічувала не більше п’ятдесяти осіб, не рахуючи дружин і наложниць, у середньому по чотири на кожного.

Добре, що на острові абсолютно не було дітей і старих. Можливо, клімат тут згубно впливав на дітей або їх позбувалися, приносячи в жертву Хоу-Хоу. Під тиском постійної небезпеки я так і не знайшов цьому пояснення. Можливо також, що дітей і старих вивозили на материк.

Зауважу, що за винятком Драмани і кількох опальних дружин, яким загрожувала небезпека заклання, жінки були фанатичнішими і жорстокішими прихильницями Хоу-Хоу, ніж самі жерці. У цьому я переконався на святі Видінь у печері.

Ми незабаром вийшли з селища й опинилися серед доглянутих полів, які обробляли раби з Волохатих, так званих хоухойа. Ґрунт тут був надзвичайно родючий, судячи з урожаю, вже доспілого для жнив. Поля оточувала кам’яна огорожа і перетинали зрошувальні канали, які наповнювалися в посушливу пору року і регулювалися згаданими вже шлюзами. Існування цієї зрошувальної системи служило в моїх очах зайвим доказом, що веллоси належали за походженням до якоїсь висококультурної раси.

Ми повернули назад стежиною вздовж берега і дісталися скелі Пожертв. Обабіч неї горіли дві дивні вогняні колони, а між ними, дещо відступаючи від берега, стояв кам’яний стовп із кам’яним же-кільцем, до якого прив’язувалася наречена бога. На кільці вже висіли нові мотузки, приготовані для Сабіли.

Оглянувши на скелі Пожертв усе, що можна було оглянути — аж до сходинок пристані, якою поведуть жертву, ми попрямували до довгої повітки з крутим очеретяним дахом, що прикривав, так би мовити, апарат для регулювання шлюзів. Драмана відкрила міцні дерев’яні двері кам’яним ключем, який, за її словами, одержала від Дечі із найсуворішим наказом повернути його після закінчення огляду.

У повітці було справді на що подивитися. Ближче до краю через повітку проходив зрошувальний канал, що мав футів дванадцять завширшки; таким чином, на всю довжину повітки під серединою даху пролягав рів, заповнений водою, що не давало