Генрі Райдер Хаґґард - У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна

змоги визначити його глибину. З обох боків рову, перпендикулярно до нього, йшли дуже глибокі жолоби, видовбані в кам’яній підлозі; ці жолоби були закладені точно підігнаною кам’яною плитою, шести-семи дюймів завтовшки, яка мала виїмку у верхній своїй частині. Коли плита підіймалася вище рівня кам’яного дна каналу, де зазвичай вона лежала у своєму гнізді, утворюючи частину русла, вона перешкоджала притоку води з озера і була достатньо висока, щоб зупинити натиск води навіть під час повені.

Гуд здивовано дивився на Аллана.

— Уявіть собі, — пояснив Аллан, — театральна завіса, яка замість того, щоб падати з гори, виростає з-під землі, тобто з води. Я б намалював вам, якби не було так пізно.

— Розумію, — сказав Гуд, — а підіймалися ці ваші кам’яні двері підйомним краном?

— А чому не прямо паровим двигуном? Ні, підйомних кранів веллоси не знали. Вони піднімали двері найпростішим і найдавнішим способом — важелем. У верхньому краю кам’яних дверей був просвердлений отвір. У нього отвір вставлявся кам’яний болт, який другим кінцем вставлявся в зарубку в підмурівок важеля, утворюючи своєрідну передачу. Сам важіль був товстим кам’яним брусом двадцяти футів завдовжки. Коли двері повністю опускалися в гніздо на дно каналу, кінець важеля, природно, підіймався високо в повітря — майже до даху повітки. Коли ж треба було підняти двері, то важіль опускався за допомогою мотузок і закріплювався на необхідній висоті. Для цього в скелі були видовбані кам’яні скоби.

Тепер же, аби запобігти повені, двері були зовсім підняті. Вони стирчали на п’ять-шість футів над рівнем води, тоді як плече важеля закріплено було під найнижчою скобою на один фут від підлоги.

Ми з Хансом ретельно оглянули цей примітивний апарат. Припустімо, розмірковував я, що знадобилося опустити важіль, так, щоб двері впали на дно, і вода ринула б у канал — як це зробити? Відповідь: по-перше, вивільнити кінець важеля з-під скоби, для чого потрібні спільні зусилля кількох чоловіків; по-друге, зламати навпіл самий важіль. Звичайно, удвох із Хансом я не зміг би зробити ні того, ні іншого. Це й десяти чоловікам було б не під силу. Можливо, за допомогою мармурової пилки, але такої ми не мали.

Проте з кожної безвиході можна знайти вихід.

Моя винахідливість вичерпалася, але залишався Ханс із його інстинктом дикуна, що нерідко вів його до мети швидше, аніж усі мої мудрування цивілізованої людини.

Кажучи спокійно голландською, щоб Драмана не вгадала мого внутрішнього збудження, я окреслив Хансу цю проблему так:

— Припустімо, Хансе, що нам необхідно самотужки зламати цей брус, щоб упустити сюди воду з озера, як нам це зробити тими засобами, які маємо зараз?

Ханс подивився навколо, бгаючи капелюха, і відповів:

— Не знаю, баасе.

— Так подумай, цікаво, чи збігається твій здогад із моїм?

— Я думаю, що в такому випадку він не збігається ні з чим, — сказав Ханс із таким дерев’яним виразом крайньої тупості, що ніяк не можна було дати йому стусана.

Потім, не промовивши жодного слова, він відійшов від мене і почав уважно оглядати важіль, особливо скобу. Потім, сказавши арабською, що хоче подивитися глибину рову, він спритно поліз важелем і всівся на нього верхи біля кам’яної “передачі”, вдаючи, що дивиться в канал.

— Темно, нічого не видно, — вимовив він нарешті і спустився. Потім він звернув увагу на труп жінки в тіні біля самої стіни, убитої під час закріплення важеля. Ми підійшли до неї. Як усі жителі острова, вона була молода і вродлива. Нахилившись над трупом, Ханс сказав мені знову голландською:

— Баас пам’ятає, як він мене лаяв, що я прихопив дві бляшанки пороху?

Я заперечив, що не пригадую цього інциденту, але, звичайно, не потрібно було тягти з собою на острів зайву вагу.

— А як баас вважає, — продовжував Ханс, — кому краще відомо, що може відбутися, — баасу чи преподобному батькові бааса на небесах?

— Моєму батькові, Хансе, — відповів я без вагань.

— Баас має рацію. Батько бааса знає більше, ніж баас. Але в деяких випадках Ханс розуміє більше за них обох — принаймні в земних справах.

Я мовчки дивився на маленького нахабу, а він незворушно продовжував:

— Зовсім я не забув залишити порох на березі, я його взяв із собою передбачаючи, що він нам знадобиться, оскільки порохом можна висадити в повітря і людей, і багато чого іншого.

— Гаразд, так до чого ж тут порох?

— Можливо, й ні до чого, баасе. Тільки ось що: ці веллоси не дуже майстерні в свердлінні каменю. Отвори у них виходять ширші, ніж потрібно. В ту дірку у водних воротах можна вставити під болт дві фунтові порохівниці.

— До чого класти туди порох? — запитав я недбало, оскільки мої думки були зайняті мертвою жінкою.

— Ні до чого, баасе, абсолютно ні до чого. Тільки, здається, баас