Володимир Кільченський - Вітри сподівань

Петро присів на колоду, щось мугикаючи собі у вуса, а далі махнув до них рукою, аби вони розсілися, а не стовбичили перед ним. Усі мовчки присіли, чекаючи, що їм скаже сотник, та Ярема не зміг всидіти, соваючись по деревині. Нарешті Гусак, мугикнувши знову щось собі під носа, почав говорити:

— Козаки ви мої дорогенькі, радий би вам підсобити, звісно, діло молоде… Не буду таїти, і в мене двійко без батька, десь під Ромнами, але монастир!..

Андрій з Яремою заклякли, почувши, що в їхнього сотника десь ще є діти, на якийсь час обоє навіть забули, з чим вони прийшли. Помовчавши, Петро поклав таки чобота на землю та почав уголос розмірковувати:

— От хай підказку зробить наш духівник. Завтра вранці піду помолюся та пораду слухатиму від отця Ігоря. Він не дозволить вершити гріховно.

Макар підвівся, а за ним — друзі, і всі пішли на відпочинок, а прощаючись, Макар мовив:

— Ранок завжди мудріший!

Та вранці обом друзям не спалося. Першим прокинувся Ярема й розбуркав Андрія, крутячись побіля нього з боку на бік.

— Давай, Андрію, швиденько вмиватися та й собі підемо до отця Ігоря. Він знає, як ці справи залагоджувати, — мрійливо сказав Ярема і побіг до річки.

Через якийсь час хлопці вже стояли, слухаючи утреню, та старанно молилися за вдале вирішення сердечної справи Яреми. Гусак запримітив посеред козаків двох друзів і після молитов підізвав їх до себе, посміхаючись у вуса.

— Не велика в тебе біда, Яремо. Послушниця має діяти на свій розсуд, вона ще не служка Божа. А от чи ти зможеш її вмовити вернути на мирське, ото вже твоє.. — сказав Петро.

Ярема мало не стрибнув обіймати Петра, та, вчасно спохопившись, попрохав:

— Пане Петре, а нам би воза на одній тязі та з їздовим. Є в нас вірний товариш, дозвіл потрібно.

— От дідьки волохаті, їм ще й воза подавай! Та беріть, а завтра вранці щоби обоє стояли немов снопи посеред поля!

Їздовий Панас швидко упріг коня, і вже незабаром Меланка сиділа на возі з вузликом на руках та загорьованим виглядом.

Невдовзі вже двоє вершників та однокінний віз хутко рухалися шляхом на Узин. Меланка сиділа у возі поза спиною Панаса і час від часу перемовлялася з ним, розпитуючи про козацьке життя. Панас був веселої вдачі і, озиваючись на її запитання, звичайно, прибріхував щодо козакування. Та коли до монастиря залишилось їхати мало часу, Меланка примовкла, думаючи якусь свою материнську думу.

Зупинились перед брамою монастиря, поряд з декількома селянськими возами. Хлопці залишили коней побіля облаштованої конов’язі з коробами для підгодовування коней і, сумирно перехрестившись у бік монастирської брами, наблизились до Меланки.

— Тіточко, ми тут пильно будемо побіля коней. Вмовляйте Ольгу… Ми без неї звідси ні на крок, так і перекажіть, — напучував матір Ярема.

За мурами монастиря чувся благоговійний багатоголосий молитовний спів, і Меланка, ставши на коліна перед брамою, натхненно била поклони. Піднявшися з землі, вона рішуче загупала в браму. Довго стояла перед брамою, час від часу гупаючи по ній, але ніхто звідти не озивався. Від чужого воза підійшла жіночка та щось довго їй тлумачила, а тоді, підтримуючи Меланку за плечі, підвела до хлопців.

— Сьогоднішнього дня в монастирі чиниться над послушницями мала схима… Це ті, які вже пройшли іскус і дають обітницю служити Богу нашому, — пояснила жіночка.

Хлопці мовчки дивилися то на жіночку, то на Меланку, а жіночка, бачачи, що вони щось не тямлять, додала:

— Свято в них сьогодні, не відчинять брами. Будемо чекати дня завтрашнього.

Після цих слів друзі ані пари з вуст і, перезирнувшись поміж собою, пішли до конов’язі. Андрій першим порушив мовчанку, звертаючись ні до кого:

— Діло воно святе, і як на нього знайти раду, а якщо на неї вже одягли намітку чернечу?

Ярема і без того блідий, а після слів Андрія і геть пополотнів та бездумно пішов поміж деревами подалі від людей. Мати Меланка викарячкалась на воза, незграбно задираючи ноги, і, нахилившись обличчям на оберемок сіна, безголосо заридала. Андрій співчутливо поглядав на неї, сидячи на корчі. Через якийсь час з гущавини з’явився Ярема і, наблизившись до Андрія, відрубав:

— Андрію, я звідси не рушу, допоки не узрію Ольгу мою… Ти вирушай до табору, не переймайся.

— Отакої, Вікторе, схаменися… Вона вже не твоя, якщо дала обітницю. Остуди своє серце, не накликай на себе знегоди, побратиме мій! — вирвалися з грудей Андрія слова розпачу.

Та Ярема став якийсь невблаганний, навіть їздовий Панас і той після умовлянь Яреми безпорадно розвів руками, примовляючи:

— Оце так уляпався! Улещувати — то діло просте, а тут смалятиною засмерділо!..

Мовчала тільки мати Меланка, вона безпорадно сиділа на возі, поглядаючи на метушню козаків. Тут до їхнього воза підійшов кремезний селянин і, поклавши руку Яремі на плече, мовив:

— Ти, синку, не втрачай надії… Он наша донька цілий рік послушницею слугувала за цим муром і тільки сьогодні прийняла схиму, нехай матінка все допитається, а