Володимир Кільченський - Вітри сподівань

При цих словах Ярема якось почав приходити до тями і звернувся до Меланки:

— Тіточко, давно вже Ольга затворницею? То матимемо надію!

Меланка, неначе прокинувшись від сну, кволо відповіла:

— З того часу, як трава зазеленіла, вона й полишила матінку свою.

Ярема, відчувши надію на повернення коханої Ольги, обійняв Меланку, примовляючи:

— Я знав, я серцем відчував, вона ще не прийняла схими. Треба її повідомити, що ми поряд!

Андрій відчув, що затівається щось неблагопристойне, бо Ярема жваво потягнув Андрія подалі від людей. Залишившись наодинці, він швидко оповів йому про свій задум: проникнути до монастиря, знайти Ольгу і таємно забрати її звідти. Богобоязкий Андрій стояв мовчки, слухаючи Ярему та картаючи себе за нерішучість відмовити Яремі допомагати в неподобних діях.

Помолившись у бік монастиря, хлопці почали діяти рішучіше, по-козацькому. Тут Панасу не вдалося уникнути, як він мовив, гріховної справи. Діждавшись, допоки за муром ущухли молитовні співи, козаки залишили при конов’язі Меланку, а самі почали об’їжджати мури монастиря, приглядаючись, де б ліпше проникнути всередину. Оглядаючи, виявили, що не такий вже і неприступний монастирський мур, на зворотному боці він уже був нижчий, та й назвати його муром було важко, бо це вже була загорожа з дерев’яного частоколу із загостреними верхами.

Хлопці приготувалися, аби непомітно проникнути в монастир. Побіля частоколу ріс столітній величавий дуб, і Андрій, перекинувши мотузку через розлогу гілку, ладнався пересадити Ольгу на цей бік. Ярема, хутко накинувши скрут[32] на вістря частоколу, за одну мить забрався наверх і, прив’язавши ще одну мотузку, спустився по ній униз.

Опинившись за частоколом, Ярема, розпластавшись на землі, довго розглядався, видивляючись, чи немає небезпеки для нього. Не примітивши загрози, обережно рушив до будівель, що виднілися неподалік. Не було чути ні людських голосів, ані вдалося бодай побачити хоч якусь людську тінь. Затаївшись побіля однієї з будівель, Ярема вирішив дочекатися появи хоч би якої істоти.

Через якийсь час почулися людські голоси і з монастирських келій повиходили черниці, одягнені в чорні ряси, й почали розбрідатися монастирським подвір’ям. Дві черниці, одягнені у звичайну одіж, але закутані в чорні намітки, зайшли в піддашшя, побіля якого ховався Ярема, та заходилися сукати[33] прядиво. Ярема старався розгледіти в них Ольгу, але ніщо її в тих дівчатах не нагадувало. Та незабаром він помітив, що до них наближається молода черниця, і він за статурою впізнав Ольгу. Забувши про все на світі, ледве не вискочив їй навстріч, але зміг себе стримати, видивляючись далі. Ольга була одягнена по-селянському, але також з чорною наміткою на голові. Вона забрала від черниць мотки і, відійшовши під друге піддашшя, присіла побіля ткацького верстата.

Ярема душевно краявся, бачачи перед собою жадану Ольгу, поривався кинутись до неї і в одну мить схопити її в обійми та вирвати її з монастиря. Але внутрішнє відчуття невідомості, як це сприйме Ольга, утримувало його від рішучих дій. Роззирнувшись довкола, він побачив неподалік на гілках дерев вивішене після прання чернече вбрання. Непомітно підкрався до вивішених шат і, здійнявши одну з одежин, забрався в кущі та почав одягатися. За якийсь час він би й не впізнав самого себе і, набравши єлейної статури, почав походжати в кущах, роздумуючи, як би пристойніше з’явитися на очі Ользі та не викликати в неї сполоху. Призвичаївшись до свого нового образу, Ярема озирнувся довкола і поважною ходою пішов у напрямку, де працювала Ольга. Він уже був майже поряд з дівчиною, коли запримітив, як просто до них рухаються поважні черниці. Яремі нічого не лишалось, як шмигнути в якісь причинені двері клуні. Заскочивши до клуні, він помітив у темряві, що, окрім валків з прядивом, тут нічого немає, і швидко, немов черв’як, протиснувся поміж ними і застиг, затамувавши подих. Почулися жіночі голоси, і Ярема збагнув, що зверталися до Ольги:

— …Хтозна-хто це побіля тебе з послушниць вештається. Працювати треба, а не гомоніти. Послух виконувати!

Ярема подумки вже уявляв себе викритим і гарячково думав, що казатиме на своє виправдання. Та його присоромила думка, як він постане перед очима Ольги. Цієї ж митті почув її сумирний голос:

— Паніматко, я над міру чиню послух, сьогоднішнього дня сукатиму, доки сонце не зайде…

Якесь незбагненне відчуття заполонило всю Яремину сутність, коли він почув грудний голос Ольги на своє виправдання. Він вже відхилив куль прядива, яким прикривався, і ступив крок у бік дверей, та тут почувся голос ігумені:

— Гаразд, дитино, слугуй. Ти угодна Господу, ми не заперечуємо…

У нього відлягло від серця, і Ярема знову затаївся у своїй хованці. Голоси стихли, і Ярема чув тільки виск прялки, за якою не покладаючи рук трудилася послушниця Ольга. Він тихцем вибрався зі своєї засідки і за декілька кроків від себе побачив Ольгу, яка сумлінно працювала. Ноги в нього скам’яніли від близькості до неї, а коли вона ненароком повернула голову в бік Яреми, то він ледве не впав. Вона здивовано дивилася на незнайому черницю, а тоді, посміхнувшись, мовила:

— Так от хто побіля мене вештається, підходь, служко.

Ярема, нахиливши голову, підступився до Ольги і присів біля неї на дзиґлика.[34]