Володимир Кільченський - Вітри сподівань

Меланка рвучко відірвалася від Яреми і якось дивно запитала:

— А що, Вікторе, по-справжньому вона люба тобі? Не надіялась вона, що ти повернешся, нікого не жадала бачити біля себе, окрім тебе. Така вона в мене…

Віктор стояв, похиливши голову, і було по його статурі видно, як крається його серце, боїться він загубити своє кохання.

— Що ж це ми стовбичимо, немовби ви не наські. Заходьте до господи… З дороги вже й зголодніли, — заговорила люб’язніше Меланка, і хлопці один за одним зайшли до хатини.

Запалила аж дві лоївки, і господа постала перед ними так, неначе вчора тільки вийшли звідси. Так само майже не було вільного місця, бо стояв ткацький верстат, закуток Ольги завішений мальовничою завісою.

— От тепер одна-однісінька, немов у мене ні роду ні племені немає. Живу згадками про Ольгу мою, донечку, та мужа мого, орла сизокрилого… — похлипуючи, примовляла Меланка.

— Та, тітонько, ви тільки повідайте нам, де Ольга. Повернеться до вас, не можна матір лишати в тяжкий час… Це також гріх, — втрутився Андрій, і Ярема підтримав його, киваючи головою.

Так, перемовляючись із хлопцями, Меланка накрила стіл і запросила хлопців потрапезувати з нею. За вечерею всі мало-помалу заспокійливо почали обговорювати, як би знайти Ольгу. Мати крізь сльози назвала монастир, в якому була послушницею її донька. Це був монастир під Узином, і, почувши назву, Ярема зраділо вигукнув:

— Так ми військом повз нього проходили, недалеко він. Правда, Андрію?

Звичайно, монастир Андрій бачив, та в нього потрапити годі було й думати, тим паче — жіночий. Бачачи, що хлопців нічим не залякаєш і вони вже міркують, як би туди забратися, Меланка промовила:

— Я вхожа в монастир, бо вона тільки на послуху, пустять до неї!

Висохли сльози на материнських очах, і вона хоч зараз рада би бігти зі звісточкою для доньки, що її жаданий прибився до їхньої хатини. Андрій намовляв тітку Меланку, щоби вона готувалася до виїзду, а вони владнають цю справу зі своїм сотником.

Поспішали до свого табору, і Ярема вже вкотре розповідав Андрію, як він умовлятиме сотника на відлучку, головне, аби той не здогадався, що заради дівчини. Андрій тільки посміхався на Яремині просторікування, бачачи, що думки про Ольгу геть збили з глузду доброго козака. Вирішено було натякнути про це Пилипенку, все ж Макар їм ближчий, зрозуміє парубоцьку душу.

В табір дісталися присмерком, та Макар ще не встиг прилягти на спочинок, і хлопці повсідалися з обох боків побіля нього, напроти кострища, яке жевріло.

— Пане Макаре, нам би завтра відлучитися до темряви, та віз потрібний на додачу, — почав перемовини Андрій.

Макар і вухом не повів, мовчки попихкуючи люлькою. Тут Ярема жалісливо звернувся до десятника:

— Пане десятнику, чутки дійшли до нас, що шастають ляхи попід носом у війська. Хочемо з Андрієм розгледітися в боки, а то і «язика» приженемо…

Макар здивовано повернув голову в бік Яреми і хитрувато мовив:

— А як же звати того «язика»?

Ярема понуро опустив голову, та Андрій продовжив розмову:

— Та звати її Ольгою, прошу не за себе, за побратима прошу. Люба вона йому.

Макар скрушно похитав головою, примовляючи:

— Мало тобі, Андрію, що свою жону лишаєш самотою, так ти і побратима — туди ж!

Хлопці змовкли, копирсаючи чобітьми в піску, та Ярема все ж знову звернувся до Макара:

— Пане десятнику, пропаде вона, а матір її вже геть скніє, печеться за донькою… А де візьмуться козаки, коли дівки по монастирях сидітимуть?

Макар посміхнувся, примовляючи:

— Так, це ти слушно мовив, козаки необхідні будуть і завтра, і через сто років… Тільки справа непроста, не було б святотатства.

— Пане десятнику, ми до монастиря і ногою… Матінка її піде доньку вмовляти, а ми тільки заради захисту, — твердо мовив Ярема.

— Що тепер мене вмовляти — йдіть до Гусака. А якщо без нього — наші голови полетять з плечей. Зараз підемо, — невесело завершив розмову Макар і загасив свою люльку…

Петро сидів побіля свого намету, тримаючи в руках чобота й вертячи його з усіх боків. Побачивши Макара з хлопцями, невдоволено кинув:

— Ще щось вигадали твої, Макаре? Ведуть тебе, немовби попід руки, через вас і чобота ніколи застьобати. Добре, що вже впорався!

Макар, кахикнувши в кулак, стиха почав говорити:

— Така справа, пане сотнику… Є гарна дівка, що гріха таїть, казатиму, як є!

Петро від такого переднього слова навіть підвівся з колоди, тримаючи в руках чобота. А Макар вів далі:

— Та що гарна — добре. Та пішла послушницею до монастиря, не відаючи, що наш Ярема любить її праведно… Воно буцімто і не козацька справа, а втім, люд повинен плодитися. Правда, сотнику?