Симона Вілар - Щаслива суперниця

повір: для мене було високою честю виконати свій обов’язок стосовно такої жінки, як Гунхільд із Фелінга.

Я говорив зумисне вибагливо, але Хорса слухав уважно й зрештою подав мені руку.

— Певна річ, преподобний, усяке між нас бувало. Але ви так вшанували пам’ять матінки…

Він похилив голову, і я ладен був проковтнути свою оксамитову скуфію[22] — у його очах блиснули сльози.

— Amicus certus in res incerta cernitur, що значить — вірний друг пізнається в скруті. Чи не так? А тепер, сину мій, я попрошу тебе вислухати, що я скажу. Ти бачив тут у абатстві графиню Бертраду. Вона вже давно живе тут, бо я взявся опікуватися нею звідтоді, як чоловік вигнав її заради іншої жінки. І ти знаєш, про кого йдеться.

У боковому вівтарі, де ми сиділи, панував півморок. Віддаля, в головному нефі, як тіні, рухалися постаті ченців, гасильниками на довгих тичках вони гасили свічки у високо розташованих світильниках. Я дивився на них, але чув, як дихання в Хорси почастішало. Зараз мені було необхідно скерувати його думки в потрібне русло, але так, щоб він не запідозрив, що його використовують.

— Міледі Бертрада — жінка гордовита й непокірлива, й ти про це напевно чував. Але тепер це в минулому. Останнім часом вона багато зробила для того, щоб змінитися на краще, бо щиро любить чоловіка й бажала б повернути його прихильність. І чим же відповів на це граф? Одного разу, коли графиня прибула в наше абатство, але затрималася через хворобу, Едгар Армстронг скористався її відсутністю, щоб привести в подружнє гніздо іншу жінку. А в цієї нещасної не вистачило ні волі, ні добропорядності, щоб відмовити йому.

Я бачив у півмороку, як палав погляд Хорси, але провадив, не змінюючи тону:

— Пробач, шляхетний тане, що я торкаюся таких речей у той час, коли в твоєму серці ще живий біль втрати. Однак у Біблії недарма сказано: «Досить для кожного дня своєї турботи». Тому я й заговорив із тобою про Гіту Вейк. Ти не жонатий, шляхетного походження й незрівнянної мужності — і вже, звичайно, більш гідний розраховувати на прихильність онуки Херварда Вейка, ніж чоловік, повінчаний з іншою. І хоча Гіта зганьбила себе цим зв’язком, церква вчить нас ненавидіти не грішника, а сам гріх. І якби ти знайшов спосіб відняти цю жінку в спокусника, якби обвінчався з нею, залишилася б надія, що рід великого Херварда уникне ганьби.

— Нічого не вийде, — зненацька пробурмотів Хорса. — І хотів би, та не можу. Адже скільки вже раз я просив руки леді Гіти, але щоразу вона уникала відповіді. І я впокорився.

— Смиренність — гідна чеснота. Але не в цьому випадку. Ти переконав себе, що Гіта по любові обрала іншого? Ну що ж, любов сама по собі не гріховна, але в ній прихована спокуса, а від спокуси всього крок до перелюбу, що належить до числа смертних гріхів. Але й тут є розходження — якщо на чоловіка-перелюбника прийнято дивитися поблажливо, то жінку перелюб губить раз і назавжди. Але хіба Гіта Вейк винна в своєму гріху та ганьбі? Під личиною опікуна граф Норфолкський розбестив її та схилив до співжиття. Але ж колись і мені довелося бути опікуном цієї дівчини, і рано чи пізно Господь запитає з мене за те, що я дозволив негідникові погубити її душу.

Хорса мовчав. Досить дивно — це при його звичайній запальності?

— Коли я побачив тебе в церкві, сину мій, знаєш, про що я подумав? Ось стоїть людина, яка мала мужність вказати його місце навіть самому графові Норфолку. І ця людина любить Гіту Вейк. Та невже ж цей чоловік впокориться й віддасть її в руки згубника? Невже не вирве з безодні гріха, навіть усупереч її волі? Якщо цих двох обвінчають перед вівтарем, навіть гордовитий Едгар змушений буде впокорити свою гординю й не дерзне відняти Гіту в законного чоловіка, не ризикуючи накликати на себе проклін церкви, презирство знаті й гнів короля. Ти мовчиш, Хорсо? Та годі, чи ж любиш ти ще її?

Відповіддю мені було тяжке зітхання.

— Матінка завжди мріяла про той день, коли я зроблю господинею жінку з роду Херварда.

Я схилився до нього.

— То виконай її волю — так, як виконав її я. Врятуй честь останньої з роду. Тобі, неперевершеному воїнові, нічого не варто викрасти її в Едгара. А моє благословення й благословення всієї церкви буде з тобою.

Раптом Хорса пильно глянув на мене.

— Превелебний Ансельме, та чи розумієте ви, чим це може обернутися?

— Ще б пак. І готовий багато на що: я заховаю вас із Гітою в Бері-Сент-Едмундс і обвінчаю. Поза сумнівом, могутній граф Норфолк буде розлючений. Але і йому за таких обставин доведеться повернутися в лоно родини. Сам король змусить його до цього.

— Ну, певна річ — посміхнувся Хорса. — Правду люди кажуть, що ви, святий отче, нічого не робите просто так. Підбурюючи мене до викрадення леді Гіти й шлюбу з нею, ви намагаєтеся заслужити благовоління короля-нормана й милість графині Бертради. Нам траплялося чути, якими милостями вона обсипає Бері-Сент-Едмундс.

— Амінь, — посміхнувся я. — Але графиня й без того милостива до мене. Що стосується короля, то він, коли довідається, як ганьбить його дочку Едгар Армстронг, сам позбавить його опікунських прав. Якщо ж я засвідчу, що особисто обвінчав Хорсу з Фелінга й Гіту Вейк, ніхто не посміє засудити мене, а що стосується самої юної леді, то як би вона не опиралася спочатку, думаю, її ворожість зійде нанівець, тільки-но