Симона Вілар - Щаслива суперниця

щоб спробувати діяти, необхідно було достеменно з’ясувати, чого це Хорса з’явився в Бері. На відміну від матері, християнин він ніякий — швидше язичник або наполовину язичник, як і більшість цього неосвіченого простолюду в фенах.

Під час меси я не зводив з нього погляду. Хорса з цікавістю стежив за богослужінням, прислухаючись до лунких слів латиною. Коли ж почався обряд Святого причастя, наблизився до мене й прийняв облатку.

— Тіло й кров Христові… — я осінив його хрестом.

— Амінь!

За Хорсою стояла низка причащальників, але він забарився й зненацька спіймав мою руку.

— Мені необхідно поговорити з вами, преподобний отче.

— Тобі доведеться почекати, сину мій, поки я скінчу службу.

Він терпляче кивнув.

Нарешті пролунало «Ідіть, месу скінчено», і я подав саксові знак, аби наблизився.

— Сьогодні вночі померла моя мати, шляхетна Гунхільд із Фелінга, — не дивлячись на мене, промовив Хорса, вислухав мої відповідні слова й продовжив: — Останнім часом мати важко хворіла, а відійшла тихо та спокійно. Перед кончиною її причастив і соборував наш парафіяльний священик отець Мартін. І останнім бажанням моєї матері було, щоб її поховали на цвинтарі абатства Святого Едмунда. Я приїхав повідомити вам її волю й смиренно прошу посприяти в її виконанні.

«Смиренно прошу» — ох як нелегко далися Хорсі ці слова! Йому, котрий колись збройно виступив проти мене, страшенному баламутові! Чи ж це не приклад того, що навіть таким необтесаним дикунам, як Хорса, доводиться схилятися перед величчю Церкви?

Але й це зараз було не найважливішим. Леді Гунхільд відійшла в інший світ дуже вчасно, бо її прохання мимоволі зближувало нас із Хорсою. А він зараз був мені потрібен як ніколи.

— Багато шляхетних людей бажали б спочивати на цвинтарі настільки прославленої обителі, як Бері-Сент-Едмундс.

Я вимовив це якомога м’якше, але Хорса відразу стрепенувся, і його зеленаво-жовті очі зблиснули.

— Не заносься надто високо, ти, голена плішино! Чи забув, що Гунхільд із Фелінга чимало прислужилася до процвітання абатства, й ти не маєш права навіть…

— О, тихше, тихше, шляхетний тане! Я лише хотів відзначити, яка висока честь бути похованою серед перших людей Східної Англії. У мене й на думці не було противитися волі леді Гунхільд. Усе буде виконано належним чином і з усією врочистістю, якої заслужила небіжчиця. Я негайно звелю все підготувати до похорону й молебнів та розпоряджуся, щоб у Фелинг відрядили братів, які доправлять покійну в Бері-Сент-Едмундс. Твоя мати, Хорсо, завжди щедро жертвувала на потреби абатства, тому завтра й кожного наступного дня протягом тижня на її честь буде відслужено месу.

Хорса дивився на мене розгублено. Чого-чого, але такої великодушності й смиренності він не очікував. Нарешті, багряніючи та затинаючись, тан пробурмотів кілька слів подяки.

Мир із Хорсою був мені вкрай необхідний. Тому я й прагнув за всяку ціну домогтися його прихильності. І ледь Хорса відбув у Фелінг, я негайно поквапився до леді Бертради, щоб поділився з нею своїми планами. Гріх себе хвалити, але вони припали їй до серця.

Наступного дня відбулося врочисте поховання леді Гунхільд із Фелінга. Щоб більше догодити Хорсі, я закликав у Бері-Сент-Едмундс найшанованіших саксонських танів, не забув згадати про те, що всі витрати на поминальний бенкет бере на себе абатство. Хорса був розчулений. А за дві години по тому він, принишклий і похнюплений, стояв серед цвинтарних плит, спостерігаючи за пишною процесією, що супроводила ноші з тілом його матері до місця останнього заспокоєння.

За саксонською традицією тіло леді Гунхільд не поклали в труну, а загорнули в білі лляні завіси, що повторюють обриси тіла. Літня леді спочивала на вкритих килимом ношах, які супроводили капелани, каноніки, вікарії та безліч ченців. Тридцять жебраків несли запалені свічки, під час поховання ченці співали респонсорій, а я промовив над тілом коротку проповідь, перелічив заслуги покійної та прочитав відхідну так, що коли вимовляв заключне requiscat in расі,[21] присутні плакали й навіть Хорса схилив голову і його плечі дрібно затрусилися.

Потім присутні потяглися до Хорси з виявленнями співчуття. З’явилася серед них і графиня Бертрада у відповідному до випадку темному одязі. Наблизилась до тана, взяла його за руку й промовила кілька теплих слів розради. І варто відзначити, що зі своєю роллю вона впоралася чудово — простота й християнське милосердя, жодного фальшу. І не встиг Хорса отямитися, як вона вже схилила коліна над могильною плитою, склала долоні й прочитала коротку молитву. А потім величаво віддалилася в супроводі своїх фрейлін.

Поминальний бенкет, як і водиться в неосвічених саксів, незабаром перетворився на звичайне застілля, про небіжчицю вже ніхто й не згадував, зчинився галас, почулися п’яні вигуки, хтось навіть запропонував покликати музикантів. Саме в цей час Хорса, котрий чи не вперше в житті не віддався пияцтву та обжерливості, підвівся й полишив бенкет. Я послав переписувача брата Денніса провести Хорсу в будинок для прочан, де для нього були відведені покої. Ранком Хорса з’явився на поминальну службу. Він був уже в дорожньому плащі, однак я постарався його затримати. По закінченні богослужіння я запропонував йому присісти на одній із лав у бічному вівтарі.

— Не терзай себе думками про непоправну втрату, сину мій, тому що душа твоєї матері, немов білий голуб, уже летить до престолу Господнього. Ми ж, грішні, приречені жити далі. Правий Всевишній, що зробив наше існування настільки тяжким, але й милість його велика, бо гріхи наші кореняться в слабкості людської природи. А оскільки всі ми не янголи, прошу тебе, шляхетний тане, — забудь усе лихе, що колись розділяло нас, і