Ганна Хома - Терези

мене ти завжди будеш дитиною». Чому ти мовчиш, мам?..

– …Це після наркозу: одні співають, інші лаються, а дехто розмовляє уголос. Можеш побути, але недовго, гаразд?

– Добре, Мар’янко… Привіт, Максе, як ти?

– Панакото? Що ти тут робиш?

– Знайома медсестра до тебе провела, сказала всім, що я твій брат, бо тут біля тебе індивідуальний пост, все таке. Крута палата…

– Тебе не було з нами… на базі… Чому тебе не було?

– Ти про Славське? Ти знаєш чому – батьки не пустили. А ти чого раптом питаєш? Ага, від наркозу відходиш, галюнікі і все таке…

– Ти добре знав Орка, ви разом у гуртожитку тусили… ти знав, що він буде, тому не поїхав, так? Якого милого він приперся до нас?

– Я тому й прийшов, що згадав, як він обмовився про грандіозний спосіб збагачення, який він придумав… Стоп, ти мене в чомусь підозрюєш?

– Хто йому сказав, де ми будемо?.. Ти його на нас натравив?

– Тобто натравив? Я думав, що ви самі його покликали, травку скуштувати, все таке… З ним півмедичного тусило, не тільки я… Мар’янко?

– Візит закінчено.

– Але, Мар’янко…

– Хворому не можна хвилюватися, глянь, який пульс. Киш звідси, поки старша не засікла… А вам я введу знеболювальне. Якщо знову дошкулятиме – натисніть оту кнопку…

– Але зачекайте… верніть його…

– Кого?

– Панакоту!

– Кого?!

– Дайте мені телефон.

– Не можу, ваші речі забрав ваш колега з роботи.

– Який колега?

– Який вас сюди доставив. Спіть, вам треба поспати.

– Ні, мені треба… хто це був, як він виглядав?

– Це було на іншій зміні. Не хвилюйтеся, хворий, зараз ви заснете і…

– Я не хочу спати. Покличте мого тата… сюди… негайно…

– …Що він у тебе так кричить?

– Та після наркозу вони всі такі, ти ж знаєш. Щойно з операційної. Хотів телефон, таточка і десерт.

– Угу, після наркозу і не такого захочеш…

6

Анжела забігла на педевешний склад і впала на стоси пакетів з ватою, вже не стримуючи ридання.

Треба ж бути такою дурепою!

Як, як вона могла вляпатися в цю історію?!

Помсти захотілося, і що з того вийшло? Один великий-превеликий пшик!

Анжела сиділа, розмазуючи туш по щоках, а перед очима стояв сочок у яскравій упаковці, який вона, витягаючи з пакета, «ненароком» впустила на підлогу, щоб мати змогу залізти під чуже ліжко і «залишити» там презент. Привіт з того світу називається.

Ходила з тим презентом до білого мага, той водив над ним руками, казав, що бачить над ним негативну енергію і що треба його спалити на перехресті доріг рівно опівночі. Але в жодному разі не обертатися, спалюючи, бо можна побачити за спиною біса, який і тебе, дитино, затягне у зашморг.

Не захотіла спалювати. Вирішила підкинути суперниці, щоб та негативна енергія висмоктала з неї всю душу, щоб знала, як закохувати в себе і кидати напризволяще.

Бо хіба не з того неподіленого кохання він поліз у зашморг?

Але суперниця виглядала такою слабкою і немічною, наче негативна енергія вже давно оселилася в ній, висмоктуючи душу.

Першою зателефонувала, викривши її маніпуляції з сочком, і виявилося, що Олеся і Лешек – брат і сестра, хоч і двоюрідні, і нічого такого між ними не було. І що то взагалі не його краватка…

Анжела схлипнула ще пару разів і завмерла.

Вона згадала, на кому бачила цю краватку. На святкуванні Дня фармацевта минулого року. Темно-синю, шовкову, від Вороніна.

7

На мобільному висвітився Костя.

Вже й юристи без нього не можуть обійтися!..

Олександр вирішив відповісти.

– У нас тут двоє людей пішли на лікарняний, не знаю, чи ти в курсі. Зі складу і з сертифікатного. Якщо зі складом ще більш-менш, то в сертифікатному все загнеться, там практично нікого не лишилося.

– Що означає нікого?!

– Це і означає. Валера після аварії ще місяць точно буде в гіпсі, помічниця їхня – я щойно взнав – два тижні вже не з’являється на робочому місці, чи прогулює, чи були якісь домовленості, не знаю, ну і ве-о Валери зранку повідомила, що…

– Чекай… Я правильно зрозумів: сьогодні пішли на лікарняний двоє людей? Одна людина зі складу й одна – із сертифікатного, так?

– Так, Сашко.

– А Степан?

– А це було моїм наступним повідомленням. Степан написав заяву про звільнення.

От і все…

– Продиктуй мені їхні прізвища… – Олександр потягнувся за ручкою і папером, але Аліса завадила, як завжди делікатно постукавши нігтиком у двері.

– Я зайнятий!

– Я їй так і сказала, – просунула налаковану голову у двері його секретарка. – Але вона каже, що…

– Хто що каже?! – Олександр, звісно, не стримувався у виразах, але Аліса звикла до його лексикону. Він все-таки непогані бабки їй платить.

– Олеся Погребняк із сертифікатного відділу. Каже, що має інформацію про Славське. Здається, так вона сказала, але якщо ви зайняті, то я…

– Негайно її сюди!..

Худа і геть невиспана – це було першим, що кидалося в очі при погляді на його сьогоднішню відвідувачку. І ще – коротке темно-каштанове волосся і ясно-зелені очі. Не фарбована в каштановий колір, а така від народження, з веснянками і блідою шкірою без тіні засмаги. Контрастна дівчина. Він невиразно пригадав, що бачив її десь на своїй фірмі, але звернув не більше уваги, ніж на кущ жасмину при вході.

Стояла біля зачинених Алісою дверей і дивилася просто йому в очі, наче зважуючи, що і як має казати.

Він коротко плеснув рукою по шкіряному підлокітнику.

– Бажано, щоб то не був жарт… Я трохи зайнятий, Костю, перетелефоную пізніше… Ну?

– То не жарт, – голос дівчина мала тремкий і хриплуватий, наче багато курила. І звісно, боялася його. Хто його тут не боявся?

– Прошу починати.

– Я боюся… що з Максом… тобто з Максимом Гнатишиним щось трапилося. Він не виходить на зв’язок і…

– І ти прийшла сюди?..

– Він сідав до вас у машину вчора вранці, біля мого будинку, я вас там бачила, а сьогодні не вийшов на роботу, я питала на прохідній…

– Ти мене в чомусь звинувачуєш? – Олександр примружив очі, дивуючись із того, як ця малявка влучила в ціль.

– Він мав для вас важливу інформацію. Як Олексій. Як я.

– І що з того?

– Олексія нема, я встигла промити шлунок, а що з Максом – не знаю…

– Лускувець сам собі вкоротив віку, а ти, як бачу, жива.

– Боюся… що страх на терезах переважить, уже переважив, і тому їх так важко зупинити…

– Ще мені доморощених пророчиць тут не вистачало! Алісо!

– Це