Ганна Хома - Терези

– …Нікого сюди не впускай, Алісо. Нікого. Під страхом смертної кари. Дякую.

За це він і тримав стільки років свою секретарку. Вона дуже добре розуміла, коли шефа не можна турбувати ні за яких обставин. Особливо коли він як-от зараз стає раптом тихим і ввічливим.

– Добре, Олександре Вадимовичу.

– …Сідай. І не тягни більше, бо я за себе не ручаюся.

– Я довго спав?

Максим ворухнувся, але крапельниця і кардіоелектроди трохи обмежували свободу його дій. І ще – пов’язка на животі. І притуплений, але від того не менш неприємний біль.

– Нормально. Треба ж колись виспатися.

Тато сидів біля його ліжка в накинутому поверх костюма халаті й пильно дивився на нього. Наче вперше бачив.

– А де мама?

– Мама?

– Вона тут була, розказала, як мене знайшли. А ви не бачились іще? Вона прилетіла, тату!

Тато нахмурився.

– Прилітає. Сьогодні вночі. Дивно, що ти… ти ніколи про неї не згадував. Увесь цей рік.

– А Панакота? Його теж тут не було?

– Спокійно, синку, коли я прийшов, тут нікого не було. А я тут давненько.

– Я вже знаю! Тепер я знаю, хто винен. Тобто, винен я, але я знаю, хто все це заварив…

– Ляж, Максе, тобі не можна так різко рухатися. Шви розійдуться.

– Я заходив не з того входу, ти був правий! Вона не пила, розумієш? Не пила! Я тільки зараз згадав…

– Сестро, прошу зайти. Сестро!

– Психомоторне збудження. Так буває, зараз дамо сібазон…

– Я й не подумав, що вони могли об’єднатися. За нашими спинами, тату. Вони ж знайомі, але я не подумав…

– Усе нормально, завтра йому вже буде краще. Ви йдіть, ми почергуємо.

– Скажіть, сестро, а… а до нього точно ніхто не приходив сьогодні?

– Крім нас із вами тільки лікар. Тут реанімація, а не прохідний двір.

Тонка, прозора, аж зелена, його працівниця повела плечем, наче відмахуючись від якихось голосів, обережно сіла і сказала йому, своєму грізному шефові-самодуру:

– Спочатку скажіть, що з Максимом?

– Ти будеш мені висувати тут умови?!

Вона не здригнулася, не скочила з місця, не запищала, як більшість. Сиділа, заціпенівши і не зводячи з нього погляду.

– Я довго думала… Мені більше нема до кого звернутися. Тому я прийшла до вас. У ваших руках сила і влада, а в моїх – інформація про останній день життя вашого сина. Я думаю, це справедливий обмін.

Олександр хвилину сидів, не рухаючись, а тоді – грізний шеф-самодур – покірно поліз за смартфоном.

– Богдане Васильовичу, це знову я. Як там наш пацієнт?.. Гнатишин Максим? Потихеньку?.. Коли, ви кажете, його випишуть, бо хороших працівників зараз важко знайти, самі розумієте… За тиждень, якщо все буде добре… Дякую, звертайтеся по медикаменти в будь-який час, я недалеко від складу живу… Може, якось будете у нас… Ні, краще ви до нас…

Телефон замовк.

– Він у лікарні?

– Так, але все обійшлося.

– Вони і до нього добралися. Я, Лешек, а тепер Макс… Я от що думаю, усе це через поїздку до Славського. Вам Макс щось розповідав?

Олександр мовчки відклав телефон, послухав, як дафи стають під склад на розвантаження, як хтось у нетрях його фірми клацає несправним принтером, намагаючись його завести…

– Тебе звати Олександра, насправді…

Вона здивувалася, але кивнула.

– І ти знаєш, що Орест – мій син? То він розповів?

– Ні, Лешек розвідав…

Настала його черга кивати.

Ось зараз він отримає відповіді на всі питання, яких так давно прагнув, йому все здавалося, що після цього життя має піти як по маслу, що його фірма захопить фармацевтичний ринок і вийде у загальноукраїнські лідери, але…

На серці чомусь було нерадісно, фантазії щодо захмарних надприбутків здавалися тепер смішними, золотий тілець його душі весь покрився тріщинами, крізь які проступили прописні істини, про які він невиразно чув, але які не відігравали суттєвої ролі у його житті.

Чи бодай хтось у цілому світі готовий віддати за тебе життя, як один малий збирався зробити вчора заради цієї дівчини? Чи бодай хтось заплаче на твоєму похороні, як плакали за якимось мізерним начальником зміни, який нічого у житті не тямив?

Згадав свою сім’ю. Теперішню і ту, яка не відбулася…

Чи готовий він сам заради когось на подвиг? Вбити – так, а от померти…

Олександр сидів у своєму кабінеті поруч із винуватицею загибелі його сина і мовчав. Невеселим було його мовчання.

Олеся пам’ятала, як все було, так, наче це відбувалося вчора.

Навпроти сидів грізний шеф, до якого вона сама без примусу полізла у лігво й тепер тремтить і затинається на кожному слові, хоча могла сидіти собі тихенько у своїй кімнаті й не рипатися до кінця своїх днів.

Але тоді до кінця своїх днів їй доведеться втікати від мертвого Орка.

– Нас було п’ятеро спочатку… – почала вона і відчула, як страх кудись зник. Лише в одному місці своєї розповіді вона збиралася збрехати, і треба було зробити так, щоб чоловік навпроти – набундючений, сердитий, геть недобрий – не помітив цієї брехні. Треба було самій в неї повірити.

– Я не дуже хотіла їхати, бо мені треба було готуватися до вступних іспитів, але Лешек… тобто Олексій Лускувець, наполіг. Це він нас зібрав, а сам повернувся додому в той же день, йому зателефонували. Він тоді працював у цілодобовій аптеці, і змінниця попросила його вийти на ніч, бо в неї щось сталося… А ми залишилися.

Олександр слухав і бачив, ніби наяву, як «Шкода-Фабія» під’їжджає до турбази неподалік Славського.

Колись ця захована в гущавині лісу турбаза належала медичному інституту, а тепер здавалася в оренду шустрими ділками «своїм» і знайомим «своїх». Незадурно, звісно.

Виглядала вона трохи пошарпано, але там було все: і сауна, і передпокій з дубовим столом і каміном, і зала для святкувань, і окремі хатки з двомісними номерами, і навіть перед сауною штучне озерце зі східцями, які губилися під водою.

Довкола турбази – дротяна загорожа, тому дорога туди і звідти вела одна, нею можна було спуститися як до села, так і до залізничної станції. До останньої було від турбази три кілометри.

Олександр точно знав, як усе виглядає, бо побував там після смерті Ореста.

Розвідку на місцевості проводив…

З автомобіля висаджується п’ятеро туристів. Вони, як і годиться, привезли з собою достатньо «вогняної води», щоб залишитися там на кілька днів без потреби спускатися в село.

Повітря у Карпатах, як відомо, володіє неймовірно цілющими властивостями, які можна описати