Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

відділок, але вже не пусторуч, а з жирним «баранцем» у конверті й заявою, у якій звинувачувала «аферистів» в пограбуванні й вбивстві чоловіка. Начальник від «баранця» не відмовився, викликав до себе слідчого — капітана Вадима Карпа, і доручив йому належним чином відреагувати на заяву. Той поїхав в офіс фірми, зустрівся там з підозрюваними, а також з бухгалтером і нотаріусом, переглянув документи, перебалакав з матір’ю Галини і батьком Артема, і потому запевнив Вікторію, що він не має жодних підстав для відкриття кримінальної справи, позаяк оборудка була чистою, абсолютно законною, і всі підозрювані мають алібі. Ще й заявив:

— Схоже, пані, ваш чоловік справді вирішив… теє… перемінити обстановку.

— Це виключається! — відрубала жінка і наступного дня порадувала служивого хабарцем. Той дочасно відкрив справу про зникнення гр. Олександра Решетняка і вже за тиждень відзвітував їй, що гр. Решетняк не полишав України ні літаком, ні поїздом. А «Мазда» знайшлася! Гр. Решетняк збув її у переддень зникнення за півціни (в присутності трьох свідків) Сергію Пилипцеві — виконробові підпенсійного віку. Це по-перше. А по-друге, не купував квитка ні на поїзд, ні на літак, отже, благополучно прогулює свої грошики на теренах Вітчизни — в Криму чи Карпатах. Опісля Карп тричі водив Вікторію в морг, поглянути на знайдені в місті та його околицях неопізнані чоловічі трупи — і край. Щез без сліду веселий, добрий, працьовитий чоловік з купою грошей, зоставивши по собі дві версії. Перша — втік від дружини з якоюсь дівулею. Друга: його вбили, але не компаньйони, бо на час зникнення всі мали тверде алібі (гуділи разом до ранку у боулінг-клубі), а скажімо, водій, який переховується на території іншої держави, а відтак, є майже недосяжним, або ж приятель Галини, якому вона (випадково чи навмисно) розповіла про гроші в коричневій валізі…

Вікторія відмела обидві версії як безглузді і запропонувала слідчому свою: «аферисти» відняли в Сашка гроші й залякавши його (вб’ємо дружину), змусили залишити Київ і не признаватися до неї.

— На чому ґрунтуються ваші здогади? — не без роздратування запитав слідчий.

— Я відчуваю, що він живий! Відчуваю, що він тужить за мною і… неодмінно повернеться, щоб поквитатися з ними, — відказала Вікторія і перестала навідуватися до Карпа. І навіть телефонувати, бо його безпорадні версії, поблажлива інтонація і погано замасковане роздратування свідчили, на її думку, про те, що він щось знає, але не хоче відкривати їй, бо аферисти перекупили його — дали йому більше, ніж вона, а відтак, він і пальцем не зворухне, щоб виручити Сашка. Але йому не вдасться здати справу в архів, бо Сашко неодмінно повернеться в Київ не сьогодні, так завтра. Щоб публічно викрити своїх підлих компаньйонів? Ні! Щоб потай розібратися з кожним зокрема і повернути собі втрачене: витурити їх з міста, а то й найняти кілерів, щоб ті поквиталися з ними за зраду і сльози коханої дружини.

Завдяки цій версії вона не впала в розпач, не приклалася до чарки й майже не постаріла. Керована своїм передчуттям, вона гідно й відносно спокійно очікувала повернення чоловіка, яке мало ознаменуватися халепами для аферистів: банкрутствами, аваріями, а то й самогубством котрогось з них, найпідлішого, найвинуватішого… Але рік проминув без знамен, і лише три дні тому, уві сні, Сашко пообіцяв їй, що повернеться. Нині! Бо день народження — це саме той день, коли мандрівники мають повертатися в свій дім, до рідних людей. Нині, або ніколи!

Химич (передчуваючи повернення Сашка?) двічі переказував їй дивіденди, опісля телефонував, чи отримала, просив: «Не гріши на нас! Ми тут ні при чому!» — але вона, не відгукуючись, кидала слухавку. І Рибальченко попервах дзенькав, і Ломака. Перший пропонував їй квитки в театр, на концерти, а другий — нескладну роботу в солідній фірмі. За це вона обіцяла першому квиток у в’язницю, а другому — посаду ката в африканському пеклі! І вони припинили докучати їй, бо співчуття їхнє було нещирим, було співчуттям боягузів, які небезпідставно сподіваються кари.

«Колись, Сашуню, у день твого народження телефон лихоманило від дзвінків. А нині ніхто не подзвонив, навіть Химич. Мабуть, гадає, що ти з горя наклав на себе руки. Лише я вірю, що ти живий. Лише я! Хоча ніяк не можу уявити собі, де живий і з ким…»

Розпачливе завивання сирени розкололо тишу провулка. Вікторія стряслася всім тілом і, затуливши вуха руками, сахнулася вікна.

«Знову привезли… Годі з мене! Годі! Вже завтра, Сашо, я розвішаю на всіх стовпах оголошення: «Продається будинок!» І, нарешті, переберуся! Навіть якщо ти справді залишив мене! Байдуже, куди! Аби якнайдалі від цієї зомлілої тиші, яку розтинають і розтинають ці нестерпні, безжалісні верески, кесарять і кесарять передсмертні зойки! Тільки не кажи мені знову й знову, що ти не чуєш їх! Невже тобі не шкода мене? Я ж усе чую! І вухами, і тіменем, і серцем. Всім тілом чую! Будь-коли: і вдень, і вночі, і на світанні. Просто при тобі мені не так страшно, а без тебе… Знаєш, чому «швидка» так моторошно виє? Щоб машини розступалися, ворота відчинялися? Поглянь з вікна. Провулок пустий, ворота розчахнуті, а вона виє і виє! Бо в її череві якась нещасна марно змагається з Білою Панею!

Я не раз казала тобі, що не можу тут… А ти запитував: «Чому? Чому?» І я вмовкала, вражена, підкошена твоєю нечулістю, бо ти чудово знав… але чомусь прикидався, що не знаєш. А може, й справді не знаєш, бо я так і не зуміла відверто й доладно пояснити тобі… Навіть записувала в блокноті фрази, які маю сказати тобі, а то й психіатру чи Богові:

«Сірий триповерховий будинок по той бік вулиці за шерегою старих лип… Очі б мої його не бачили! Перед ним чорні, ковані ворота, завжди розчахнуті: «Ласкаво просимо!» Сашко називає їх високопарно «брамою життя», а будинок — «храмом над храмами». Любить споглядати, як на подвір’я, виючи по-людськи, влітають карети «швидкої»… Прикидається, що не бачить, не знає, що за тим «храмом» хрести, хрести… Так тісно, що й не прошмигнути між ними. А далі — пропахла ладаном, щодень купана в сльозах капличка, в якій ночами оживають тіні тих, яких відспівали в ній. Сашко мав би також бачити їх — відмежованих від