Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

Ясна річ, Вікторія не повірила, що Сашко учинив таке добром, бо, по-перше, знала, що чоловік закоханий у свою фірму, а по-друге, не забалакував з нею про подорож не те що довкруж світу, але й Україною, і звинуватила Химича і його «банду» в тому, що вони відняли у чоловіка бізнес шантажем або ж силою!

— Отямся! — благально протягла Тетяна. — Якби вони якось тиснули на нього, хіба він запросив би їх після того на забаву?

— Це твій чоловік каже, що це свинство скоїлося до святкування, а не вчора, в приміському лісі! — просичала Вікторія і напалася на Химича:

— Признавайся, аферисте, що ви вчинили з ним: запроторили в «дурку» чи вбили?

Химич, який досі запобігав перед дружиною шефа і завжди дарував їй з нагоди й без нагоди якісь абищиці, відреагував на її розпачливе звинувачення брутально, по-хамськи: мовчки (не як людину, а як шафу чи етажерку) виштовхнув жінку з квартири під акомпанемент злісного вереску Тетяни:

— Він утік від тебе! Утік!

Вона завжди заздрила Вікторії, що та не працює, не має дітей і над усе дбає про свою зовнішність, але, незважаючи на це, Сашко кохає її, упадає коло неї, в той час як їй доводиться тягти повне навантаження в школі, виховувати двох бешкетливих хлопчаків і догоджати примхливому, скупуватому чоловікові. Але не виказувала цього, бо за плечима приятельки маячила турботлива тінь Сашка, який лише з огляду на дружбу терпів неповороткого, некмітливого Химича й фактично сам управляв фірмою. Аж тепер її прорвало:

— Утік! Утік з іншою! Втік! — репетувала вона на весь під’їзд, попри презирливе гуркання чоловіка: «Закр-рий пащу! Дур-репо!», бо знову зайшла в тяж і не сподівалася від життя нічого, крім муки і свіжих клопотів.

«Вони поводяться так, наче впевнені, що Сашко не повернеться!» — вирішила Вікторія і побігла у міліцію. На цей раз уже до начальника — підполковника Щерби, і завимагала, щоб той негайно відкрив кримінальну справу за фактом зникнення її чоловіка після сумнівного, під тиском учиненого продажу паю. Той відмовився.

— А на підставі чого? Нема ж ні трупа, ні свідків злочину! Випийте вдома чарку-другу і наберіться терпіння. А там — життя покаже…

Сидів перед нею, напівзаплющивши очі, — круточолий, плечистий, куцошиїй, — чисто ідол терпцю і неквапності, й мляво, без іскри співчуття перемелював слова на склади, не виявляючи й найменшої охоти втрутитися в плин життя. Чекав, коли той виплюне на його холодний, безглуздий, кам’янистий бережок труп Сашка, замість того, щоб шукати його, може, ще живого, недобитого…

«Сучий син! Якби пропала його пограбована дружина чи коханка, він навряд би чекав за чаркою їхнього самоповернення в товаристві численних свідків», — з ненавистю подумала Вікторія і, вийшовши з відділку, потелефонувала на фірму: «Продиктуйте мені номер телефону й домашню адресу Галини Соломченко, а також Артема Шульги — водія!» Нова секретарка (соплива пискуха!) спершу навідріз відмовилася надавати їй «конфіденційну» інформацію про колишніх працівників фірми, але згодом (після третього дзвінка), вочевидь, порадившись з кимось (може, навіть з Химичем), сказала (наче з серця вицідила), як їх можна знайти.

Присівши в сквері на лавочку, Вікторія набрала спершу номер Галини — хворобливої, неапетитної жінки, яка працювала в Сашка з менту реєстрації фірми, потім Артема — добродушного, щиро відданого Сашкові молодика, і, не дочекавшись відгуку, поїхала таксівкою до Галини. Та замешкувала на Березняках, в будинку, одному з перших зведеному Сашком.

«Придбала, мабуть у кредит, на пільгових умовах. Сашко всім службовцям фірми надавав пільги на збиток собі, бо був надміру добрим, співчутливим. Цікаво, чи наважиться миршава секретутка, дивлячись мені у вічі, потвердити слова Химича?» — подумала вона, стоячи перед добротними (навіть занадто!) бронедверима й з силою дзюґаючи кнопку дзвінка. — Ще невідомо, чи вона відчинить мені. Якщо ні в чому не винна — відчинить, а якщо винна?… Ховатиметься від мене чи відбріхуватиметься?

— Хто там? — долинув з-за дверей зляканий (як здалося Вікторії), застуджений голос.

«Це не вона, а служниця чи мати. Не виключено також, що секретарка продала квартиру і зслизла», — подумала Вікторія і нервово відцюкала:

— Я з фірми! До Галини!

Двері відчинилися. Маленька сива жінка з опухлими, переповненими сльозами й тривогою очима завмерла на порозі.

— Я Вікторія Решетняк! Дружина Олександра Решетняка.

Стара приречено сіпнула головою, але в квартиру не запросила.

— Де Галина? Я хочу поговорити з нею.

— Я також… хочу, — ковтаючи сльози, промовила жінка. — Ой, як… хочу, але… Нема її, бідної… — розвела руками й заридала: — Ой, нема… нема. Поїхала до сестри в Москву, а мене залишила. Живи, як можеш!

— Коли поїхала?

— Вчора. Ні, здається, позавчора. А мо’, й раніше. Думки плутаються, нічого не пам’ятаю!

— До кого поїхала?

— Не знаю. Покликав якийсь… Ґарний. Я карточку бачила. А вона не замужем. Тож полетіла до нього ластівкою. З підбитим крильцем… Виманила мене з села й залишила саму-одну…

«Видко, знала, що готується злочин, раз утекла напередодні»,… — вирішила Вікторія, бо й на мить не повірила, що непоказну, мовчкувату Галину справді зманив якийсь москвич, та ще й гарний.

А відтак не стала допитуватися в склеротичної селючки, як його кличуть, де він замешкує. Що вона знає?

Поїхала до Артема. Той, виявляється, також загудів з Києва кілька днів перед тим. Батько сказав, що на заробітки… Шоферувати за гарні гроші в геологічній партії. Десь біля Архангельська.

«Еге ж! — гірко підсміхнулася Вікторія. — Артем — столичний хлопець, боксер, гонщик, плейбой з Бесарабки, власною волею подався за довгим рублем в російську глухомань? Йому і тут платили, як міністрові, а то й більше. Господи, що коїться? Люди, яким Сашко найдужче довіряв, не захистили його, а то й продали і сховалися від правосуддя в сусідній державі… А компаньйони хіба що під тортурами зізнаються, що вони зробили з Сашком. Отже, хочеш не хочеш, а доведеться «стимулювати» підполковника».

Наступного ранку вона знову заявилася у