Неля Шейко-Медведєва - Сліпучі катастрофи. Пентадрама жінки

«храму» лише кущами шипшини й глоду. Мав би бачити, якою білою, аж синьою, наче пуповина, є та стежка, що повсякчас з’єднує «храм життя» і садибу тієї, котра приходить нею раптово і завжди невчасно… Брешу! Вона ніколи не запізнюється, і її там завжди чекають… Інколи навіть викликають телефоном… Вона висока, огрядна, але крокує легко, як тренерка з гімнастики… І тіні тягнуться за нею, так, наче несуть шлейф… Дарма, що вона в білому плащі, обшлаги якого позначені кров’ю, яка не змивається. Щоб усі, хто має очі, бачили, що вона не жінка. Вірніше, не просто жінка… Сашко якось навіть сварився з нею за мене… А тепер не помічає. Чому? Бо не знає, що коїться в цьому будинку! Це не храм, о ні! Це почекальня смерті!

Там багато… дуже багато різних, здебільшого бридких… у новеньких закоротких і задовгих… поплямлених, таврованих печатями,… в нових, які ще пахнуть колишнім життям, саванах… Рабинь своєї споганілої, непристойно розбухлої плоті. Вони зранку до вечора, як кролиці, жують і жують. Будь-що. А якщо нічого жувати, жадібно хлебчуть воду й висмоктують кисень, якого завжди бракує, з повітря та кисневих подушок. Невтомно розчісують своє поріділе, посічене волосся, що смердить гнилицями й торішньою травою… Якого майже рік не торкалися ножиці перукаря (бо волосся — це життєвий шлях, який не можна втинати своєю волею…) і готуються до муки, якої не спізнає жодний чоловік.

Вони не сміються, не плачуть, не сваряться. Лише перешіптуються, як комиші з вітром, як луна з луною, як тіні з вінками, що маскують могили… Ні про що. Або про те, чого вже не повернеш, не осягнеш думкою, не виблюєш, не виколупаєш з себе… Безтямно човгаються довжелезним — від брами до хрестів — коридором, підтримуючи правицею або обіруч свої набубнявілі черева, що мов бурдюки, наповнені водою, слизом, кров’ю, або ж, широко розгорнувши коліна, сидять на своїх лежаках і, заплющивши очі, затамувавши подих, прислухаються до загрозливого здвиження свого нутра, окупованого іншою істотою, ще не людиною, ще — звіром, загадковим левіафаном, що піднімається з глибин…

А надто — до кроків Білої Пані, що повсякчас снує серед них, вибираючи, котрій покласти гумову руку на рамено й повести за собою… стежкою-пуповиною до каплички, з якої уночі доносяться прокляття «храмові» й запізнілі зойки каяття…

Одна з них, чорнява тридцятилітка, вимучена токсикозом і переливаннями крові, майже не сумнівається, що Біла Пані вибере саме її, бо те, що в ній, зачувши лункі кроки тієї, яка не знає милосердя, щосили впирається ногами в її серце, ховає голову, що мов розпечена куля, в її печінку, а руками впинається в захекані легені. До сизої піни на вустах. До закривавленої чорноти в очах. Йому не шкода стражденної плоті, що живить і боронить його. Воно ненавидить її з менту зародження, бо в нього інший резус. Материнське лоно для нього — це камера смертника, який повсякчас чекає то свого кінця, то дива ззовні. Отже, воно боротиметься лише за себе, якщо не задихнеться в її затруєній печінці… Мале, беззахисне, проте дужче за свою виснажену болями й страхами рожаницю. Воно знає, що Біла Пані важить не лише на нього, але й на неї, здогадується, що та може задовольнитися й одним тілом, але не пожертвує собою задля матері, не замре назавжди в її пекучому, вже зневодненому нутрі, а навпаки, щоб прорватися в життя, добиватиме її вкупі з Білою, щоб та, похлинувшись її кров’ю, забула про нього…

Кажуть, що дівчинка… А дівчата, здебільшого, чіпкіші за хлопців, завзятіші, ревнивіші… Вони дужче люблять батьків і бувають нещадними з матерями. Якщо та… дівчина відчує дотик Білої, то боротиметься не так з нею, як з матір’ю. Щоб зостатися єдиним скарбом батька, його неподільною володаркою…

Біла проминула… одну, другу, третю і поклала палючу руку на живіт тридцятилітки, і та несамовито закричала не так від болю, як від страху… Бо дитя рушило в бій… проти неї!

Лікарі… Удень їх, що ромашок на пустирі, а зараз, уночі… де ж вони? Побачили Білу і, поскидавши халати, розбіглися, хто куди? Чи, обернувшись на таблетки, поховалися в шафи для ліків?

Вони попереджали, що плід може повстати… і радили їй позбутися його, але вона злегковажила, бо це була її третя вагітність (дві попередні урвалися на четвертому місяці), а чоловік марив дитиною. Він десь там, поза цим пеклом, серед людей, яким ніщо не загрожує, які впевнені, що зустрінуть світанок у ліжку, в поїзді, в парку, на горищі чи в підвалі, але не в морзі! Солодко снить собі на широкому сімейному ліжку, що пахне лаком і трояндами, а коли все закінчиться, заявиться в проклятий «храм», щоб поглянути на її посиніле тіло й розцілувати переможницю!

Капличка поряд. Можна й не переносити померлу з моргу в будинок. І хрест їй можна замовити тут же, неподалік моргу…

Молоденька, схожа на ангела, акушерка звечора наполягала на кесаревому розтині, а старша, схожа на жабу (спільниця Білої), осадила її: «Встигнемо! Нехай пробує сама!» Відтак, нещасна, виючи, як сирена «швидкої», гасала довжелезним коридором-містком, що проліг між життям, де був її палісадник, будинок, чоловік і садок, у якому невдовзі мав зайнятися день (але не для неї), і смертю, що бовваніла серед хрестів і тіней (висока, опасиста, в білому халаті) і заклично махала їй твердою, несхитною рукою.

А вона, втікаючи від неї, падала навколішки перед кожною людиною, що з’являлася на містку, — санітаркою, медсестрою, породіллею й, осатанівши від болю, волала: «Вбийте її! Виріжте з мене і киньте псам! Я ненавиджу її! Я хочу жити!» Але всі сахалися жінки, ховалися від неї, бо знали, що вона — жертва Білої, котра над усе любить насолоджуватися муками дарувачок життя…

Під ранок, впавши під тим вікном, де хрести, жінка прохрипіла: «Вбийте мене! Я не хочу жити!» — і знепритомніла…

Лежачи горілиць на якомусь узвишші, побачила, мов крізь повіки, сліпучий, гострий, наче спис, промінь, що, впавши згори, немовби прошив її наскрізь, і почула схвильований гул голосів, які то накочували на неї, наче хвилі на берег, то відступали… Й подумала, що лежить у капличці, де її відспівують живою, і застогнала: «Підведіть…» Але ті, що гомоніли над нею (ангел і