Джаред Мейсон Даймонд - Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

компартії, а та, у свою чергу, інфільтрувалася до збройних сил. Щоб компенсувати цю слабкість збройних сил, КПІ за підтримки Сукарно запропонувала озброїти селян і робітників — начебто для того, щоб створити ще один, п'ятий, вид національних збройних сил на додаток до сухопутних військ, військово-морського флоту, авіації та поліції. Перелякані офіцери-антикомуністи організували у відповідь Раду генералів для підготовки заходів із придушення комуністичної загрози, що, як вони вважали, наростала дедалі більше.

Ця тристороння боротьба сягнула піку о 3:15 у ніч із 30 вересня на 1 жовтня 1965 року, коли армійські підрозділи під проводом ліваків-командирів із двома тисячами бійців почали повстання. Кілька загонів було спрямовано для захоплення семи головних генералів (включно з командувачем армії та міністром оборони) просто у їхніх домівках — начебто для того, щоби привести їх живими до президента Сукарно й переконати його придушити Раду генералів. О 7:15 лідери путчу, захопивши також будівлю радіотелефонного центру на головному майдані столиці Індонезії Джакарти, передали в ефір радіозвернення, в якому проголосили себе «Рухом 30 вересня» і заявили, що їхньою метою є захист президента Сукарно шляхом запобігання державному перевороту, задуманому продажними генералами — маріонетками британців та ЦРУ. До другої години дня лідери путчу зробили ще три заяви, після чого замовкли. Слід зазначити, що всупереч розповіді про комуністичний переворот, так яскраво змальований у картинах на стінах фойє індонезійського готелю, цей заколот влаштували армійські підрозділи, а не натовп.

Але переворот був організований вкрай погано. Ті сім підрозділів, які отримали завдання заарештувати генералів, були не навченими, переляканими та сформованими буквально в останню хвилину. Інструкцій щодо захоплення генералів вони не отримали. Двома найважливішими підрозділами, які отримали наказ захопити (а не вбити) двох найвищих за посадою індонезійських генералів, командували недосвідчені офіцери низової ланки. Скінчилося все це тим, що трьох генералів убили в їхніх помешканнях — двох застрелили, а одного закололи багнетом. Четвертому генералу вдалося втекти через дальню стіну свого двору. Заколотники випадково застрелили його п'ятирічну доньку, як це зображено на одній із картин у готелі, а також ад'ютанта, якого переплутали з самим генералом. Вдалося захопити лише трьох генералів, яких вони все одно вбили, а не привели живими, згідно з наказом, до президента Сукарно.

Незважаючи на те, що одним із ватажків путчу був командир охоронців Сукарно, чиїм обов'язком було завжди знати, де цієї миті перебуває президент, його не змогли знайти (як виявилося, він ночував вдома в однієї зі своїх чотирьох дружин). Основною помилкою лідерів путчу було те, що вони навіть не спробували захопити штаб Стратегічного резерву індонезійської армії (під назвою «Кострад»), розташований з одного боку центрального майдану, хоча підрозділи заколотників захопили будівлі з інших трьох боків. Путчисти не мали ані танків, ані портативних рацій. Оскільки після захоплення будівлі телефонного центру вони відключили телефонну систему Джакарти, керівникам путчу в різних районах міста довелося підтримувати зв'язок за допомогою посильних. Хоч це й видається неймовірним, але ватажки заколоту не забезпечили харчами та водою свої підрозділи, розташовані на центральному майдані, а відтак батальйон голодних і спраглих військових просто розбрівся хто куди. Бійці ще одного батальйону подались до бази ВПС «Халім» у Джакарті, побачили, що брама замкнена, і цілу ніч протинялись сусідніми вулицями. Лідер КПІ, який, вочевидь, був одним з організаторів путчу, не зміг скоординувати свої дії з рештою керівництва компартії, й тому масового виступу комуністів не відбулося.

Командувач Стратегічного армійського резерву був найвпливовішим, після Сукарно, політичним лідером Індонезії з неабиякими здібностями, що вплинув на хід історії. Сукарно він нагадував тим, що мав дуже схоже прізвище — Сухарто (і тому їх часто плутали), а також тим, що також був яванцем і вправним політиком (фото 5.3). Існували між ними й відмінності: Сухарто був на 20 років молодшим (1921-2008) за президента, не відіграв помітної ролі в боротьбі з голландськими колонізаторами і до 1 жовтня 1965 року був популярним лише в індонезійських збройних силах. Рано-вранці дізнавшись про повстання, Сухарто вжив низку контрзаходів, намагаючись виграти час і спрогнозувати, як будуть розвиватися швидкоплинні й суперечливі події. Він викликав до себе у штаб, розташований на території Резерву, командирів двох армійських батальйонів, які зайняли центральний майдан, і пояснив, що їх втягнули у спробу державного перевороту. Далі Сухарто звелів, щоб вони виконували його накази, і командири з готовністю підкорились.

-

Лідери заколоту разом із Сукарно, для якого ситуація, що змінювалася щогодини, була, можливо, такою ж заплутаною, як і для Сухарто, зібралися невдовзі на авіабазі «Халім», бо ВПС були родом військ індонезійських збройних сил, який найбільше співчував комуністам. У відповідь Сухарто послав надійні війська захопити спершу будівлю телекому, а потім авіабазу «Халім», що й було зроблено з мінімумом бойових дій. О дев'ятій вечора 1 жовтня Сухарто виступив по радіо й заявив, що контролює індонезійські збройні сили, знищить «Рух 30 вересня» і захистить президента Сукарно. Ватажки заколоту втекли з авіабази «Халім» і загалом із Джакарти — хто потягом, хто літаком, і перебралися до інших міст у Центральній Яві, де організували нові повстання, під час яких убили ще кількох генералів. Але ці повстання було придушено вірними уряду військами впродовж одного-двох днів, так само, як і повстання в самій Джакарті.

Багато запитань, що стосуються невдалого перевороту, і донині залишаються без відповіді. Начебто зрозуміло, що заколот був спільною акцією двох груп лідерів: тих офіцерів, які симпатизували комуністам, і нечисленної групи керівників КПІ. Але як могли професійні військові вчинити такий по-аматорськи бездарний і вкрай погано організований заколот? Навіщо вони провели прес-конференцію — невже сподівалися забезпечити собі підтримку з боку широкого загалу? Чи обмежувалася участь КПІ в перевороті лише жменькою її лідерів? Чи брав участь комуністичний Китай у плануванні й виконанні цього путчу? Чому ватажки заколоту не включили Сухарто до списку генералів, які підлягали арешту? Чому бунтівні підрозділи не захопили штаб Стратегічного армійського резерву на центральному майдані? Чи знав президент Сукарно про підготовку путчу? Чи знали генерали-антикомуністи про підготовку путчу? Невже вони дали йому розпочатися, щоб отримати привід для своїх попередньо розроблених планів щодо придушення КПІ? Останній варіант видається цілком імовірним з огляду на ту швидкість, з якою військові відреагували на заколот. Через три дні військові командувачі розпочали пропагандистську кампанію з виправдання широкомасштабних арештів і вбивств індонезійських комуністів та їхніх симпатиків (фото 5.4). Під час самого заколоту 1 жовтня в Джакарті загинуло лише 12 людей, а 2 жовтня в інших містах Яви — ще кілька. Але ці нечисленні вбивства дали Сухарто та індонезійським військовим