Джаред Мейсон Даймонд - Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

привід для масових убивств. І їхня реакція на заколот виявилася такою швидкою, що навряд чи вона могла бути спонтанно зімпровізованою впродовж кількох днів у відповідь на раптові події. Швидше за все, усе планувалося заздалегідь, і потрібен був лише привід, яким і став невдалий путч 1 та 2 жовтня.

Бажання військових вдатися до масових вбивств виникло після руйнації індонезійського політичного компромісу та демократичного урядування в 1950-х — на початку 1960-х років, яка завершилася в 1965 році тристоронньою боротьбою за владу між КПІ, збройними силами та президентом Сукарно. Скидалося на те, що збройні сили цю боротьбу почали програвати. Будучи найбільшою й найкраще організованою політичною партією Індонезії, КПІ становила загрозу для влади військових і тих грошей, які армія отримувала від державних підприємств, контрабанди та корупції. Пропозиція КПІ озброїти робітників і селян як окремий військовий контингент загрожувала монополії армії. Як засвідчили подальші події, президент Сукарно не міг протидіяти армії самотужки, і тому розглядав КПІ як потенційного союзника та противагу збройним силам. Окрім того, серед самих військових також не було єдності, бо багато хто з них із симпатією ставився до комуністів, і саме ці симпатики й стали організаторами путчу (разом з одним або кількома керівниками КПІ). Тому путч дав змогу офіцерам-антикомуністам провести чистку своїх політичних опонентів у самих збройних силах. Не дивно, що армійські командувачі, стривожені зростанням впливу компартії, розробили власний план контрзаходів, приводом для реалізації якого стала спроба перевороту. Досі не зрозуміло, Сухарто брав особисту участь у розробці того плану контрзаходів чи став, як і Піночет, лідером в останню хвилину, очоливши захоплення влади, план якого розробили інші люди.

4 жовтня Сухарто прибув до району під назвою Лубанг Буая («Крокодиляча нора» індонезійською мовою), де підрозділи путчистів скинули в колодязь тіла убитих генералів. Перед об'єктивами фотоапаратів і телекамер тіла, які вже почали розкладатися, витягнули з колодязя. Наступного дня, 5 жовтня, домовини з тілами генералів провезли вулицями Джакарти, на які вийшли тисячі людей. Військові керівники-антикомуністи вмить звинуватили КПІ в цих убивствах, незважаючи на те, що їх здійснили підрозділи самої ж армії. Була негайно запущена пропагандистська кампанія (яку можна було підготувати лише заздалегідь) для роздмухування істерії та переконання індонезійців у тому, що їм загрожує смертельна небезпека з боку комуністів, які начебто складали списки людей, що підлягали знищенню, і оволодівали методами тортур аж до виколупування очей. Стверджувалося також, що члени жіночого крила КПІ вдавалися до відверто садистських методів сексуального катування та калічення захоплених генералів. Президент Сукарно намагався применшити значущість спроби перевороту 1 жовтня і виступав проти масштабних контрзаходів, до яких вдавалися військові, але останні вже вирвали контроль над ситуацією з його рук. Із 5 жовтня вони розпочали облави з метою знищення усіх членів КПІ та споріднених із компартією організацій, і не лише самих комуністів, а й їхніх сімей.

Реакція з боку КПІ виявилася не такою, якої можна було очікувати від організації, що планувала переворот. Увесь жовтень та листопад членів КПІ викликали до армійських баз і поліцейських дільниць, і вони приходили туди добровільно, бо гадали, що їх допитають і відпустять. КПІ могла б підтримати путч і зірвати контрзаходи військових, мобілізувавши залізничників для саботажу перевезень, механіків — для саботажу ремонту й обслуговування армійського транспорту, селян — для блокування доріг, але вона не зробила нічого з переліченого.

Оскільки вбивства в Індонезії здійснювалися без копіткої попередньої організації та належного документування, існують великі розбіжності щодо кількості жертв. За деякими оцінками, число загиблих становить майже 2 мільйони, проте останнім часом нерідко називають іншу цифру, засновану на результатах розслідування, що проводилося одним із членів слідчої комісії, організованої самим президентом Сукарно: 500 тисяч осіб. Технологія індонезійських убивств була досить простою: жертв убивали одну за одною за допомогою мачете та інших ручних знарядь або душили. Трупи знищували хаотично й неорганізовано, а не так, як це робилося, скажімо, в німецьких концтаборах часів Другої світової, де їх спалювали у крематоріях. Те, що сталося в Індонезії у 1965-1966 роках, сьогодні вважається одним із випадків найбільшого у світі масового вбивства після Другої світової війни.

Досить поширеним є хибне уявлення, що вбивали лише або переважно індонезійців китайського походження. Це не так. Більшість жертв були якраз індонезійцями не китайського походження, яких підозрювали у приналежності до компартії та пов'язаних із нею організацій, а не конкретно китайцями. Іще однією помилкою є думка про те, що ті вбивства начебто були спонтанним вибухом серед певного контингенту ірраціональних, емоційно нестабільних та психологічно незрілих людей, які, шаленіючи і втрачаючи над собою контроль, схильні перетворюватися на вбивць. Це — хибне уявлення. Я не маю жодного свідчення про те, що індонезійці є внутрішньо нестабільними і схильними до вбивств. Гадаю, що індонезійські військові спланували і здійснили масові вбивства для того, щоб захистити власні інтереси, а їхня пропаганда переконала багатьох індонезійських цивільних у необхідності вбивати начебто для захисту власних інтересів. Організована військовими кампанія вбивств була жахливою і потворною, але не ірраціональною; вона мала на меті знищення найсильніших опонентів збройних сил, і цієї мети їй вдалося досягти.

Станом на кінець жовтня 1965 року ситуація була такою: Сухарто міг розраховувати на лояльність деяких військових керівників, але не всіх. Сукарно залишався довічним президентом, якого більшість населення шанувала як батька-засновника Індонезії; він і досі користувався популярністю серед армійських офіцерів та солдатів і був вправним політиком. Сухарто не міг просто взяти й виштовхати Сукарно, це було б так само, якби якийсь амбітний американський генерал виштовхав Джорджа Вашингтона якраз посеред другого президентського терміну нашого улюбленого батька-засновника.

Раніше Сухарто вважали лише ефективним генералом — і не більше того. Однак тепер він почав демонструвати політичні здібності, які перевищували навіть здібності Сукарно. Він поступово здобув підтримку решти військових лідерів, замінив військових командирів та цивільних чиновників, які симпатизували КПІ, командирами й чиновниками, лояльними до нього особисто, і протягом наступних двох із половиною років займався тим, що поволі усував Сукарно, вдаючи, що діє від його імені. В березні 1966-го Сукарно змусили підписати листа, яким він передавав владу Сухарто; останній став виконуючим обов'язки президента, а в березні 1968 року змінив Сукарно на посту глави держави. І залишався при владі ще 30 років.

-

На відміну від Сукарно, Сухарто не проводив у «третьому світі» антиколоніальної політики і не мав територіальних амбіцій за межами Індонезійського архіпелагу. Натомість він зосередився на внутрішніх проблемах Індонезії. Зокрема, Сухарто поклав край збройній «конфронтації» з Малайзією щодо Борнео, знову зробив свою країну членом