Джаред Мейсон Даймонд - Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

ООН, припинив ідеологічно мотивовану співпрацю з комуністичним Китаєм і натомість розпочав співробітництво Індонезії з Заходом, обумовлене економічними та стратегічними причинами.

Самому Сухарто бракувало університетської освіти і він погано розбирався в економічній теорії. Тому «офіційну» економіку Індонезії (на відміну від неофіційної, про яку йтиметься далі) він віддав у руки висококваліфікованих індонезійських економістів, багато з яких отримали свої дипломи в Каліфорнійському університеті в Берклі. Це спричинило появу їхнього прізвиська «мафія з Берклі». Коли при владі був Сукарно, то індонезійська економіка потерпала від дефіцитного бюджетного фінансування, що призвело до великого боргу й сильної інфляції. Як і «чиказькі хлопчики» генерала Піночета в Чилі, «берклійська мафія» Сухарто запровадила економічні реформи, що полягали у збалансуванні бюджету, в урізанні субсидій, переходу до ринкової економіки, зменшенні національного боргу Індонезії та інфляції. Скориставшись відмовою Сухарто від лівої політики Сукарно, «мафія з Берклі» заохотила іноземні інвестиції й залучила американську та європейську допомогу для розвитку індонезійських природних ресурсів, передусім нафти і мінералів.

Іще одним органом економічного планування в Індонезії були її збройні сили. Сухарто оголосив: «Збройні сили дуже зацікавлені у процесі модернізації держави й суспільства, а тому бажають відігравати в цьому процесі важливу роль... Якщо армія залишиться нейтральною перед лицем проблем, які стоятимуть на шляху до зміцнення Нового порядку, то вона таким чином відмовиться від своєї провідної ролі та своєї історичної місії... Військові мають дві функції, тобто вони є збройним інструментом держави та робочою групою, яка втілює цілі нашої революції». Спробуйте уявити собі, що президентом Америки став генерал і каже таке про американську армію! Фактично, індонезійські військові створили паралельний уряд із паралельним бюджетом, який приблизно дорівнював офіційному бюджету уряду. За влади Сухарто більше ніж половина мерів індонезійських міст, керівників місцевих адміністрацій та губернаторів провінцій були офіцерами збройних сил. Військові на місцях мали повноваження заарештовувати і тримати як завгодно довго під вартою будь-кого із запідозрених у діях, що «загрожують безпеці».

Офіцери збройних сил відкривали підприємства і вдавалися до масштабної корупції та рекету задля фінансування військової сфери та для наповнення власних кишень. Хоча сам Сухарто й не жив аж надто на широку ногу, його дружина й діти мали репутацію людей, залучених до гігантської корупції. Навіть не вкладаючи власних коштів, діти президента відкривали підприємства, які їх збагачували. Коли родину Сухарто звинуватили в корупції, він розлютився й відповів, що своє багатство його діти отримали завдяки тому, що є вправними бізнесменами. Індонезійці дали дружині Сухарто прізвисько мадам Тьєн, тобто мадам Десять відсотків, бо, як подейкували, вона забирала собі 10 % вартості державних контрактів. Під кінець правління Сухарто Індонезія вважалася однією з найбільш корумпованих країн світу.

Корупція просякнула всі сфери індонезійського життя. Наприклад, коли я працював у Індонезії як співробітник природоохоронної організації Світовий фонд дикої природи (WWF), то мій індонезійський приятель, який також працював від цього фонду, сказав мені пошепки, що директора індонезійського офісу фонду прозивають містером Корупціонером через те, що він є не просто корупціонером, а, так би мовити, корупціонером з великої літери; яхта, яку закордонні спонсори WWF придбали конкретно для індонезійського офісу, перетворилася на його приватну власність. Наведу іще один приклад недержавної корупції. З огляду на специфіку моєї роботи в Індонезії мені доводилося багато літати з важкою поклажею, і це спричиняло надмірні витрати при посадці на рейс. Я встиг призвичаїтися до того, що кожного разу в місцевому аеропорту клерки-реєстратори виходили до мене з-за конторки й вимагали додаткового платежу за багаж готівкою їм особисто, а не авіалінії.

Керівний принцип Сукарно, який отримав назву «керована демократія», Сухарто змінив на так званий Новий порядок, що, напевне, мало означати повернення до початкової концепції індонезійської конституції 1945 року та п'яти принципів Панкасіли. Сухарто проголосив, що скасовує ті зміни до конституції, які були запроваджені раніше індонезійськими політичними партіями і які він вважав шкідливими та непотрібними. Індонезійців він вважав недисциплінованими, неосвіченими, схильними до небезпечних ідей і тому ще не готовими до демократії. У своїй автобіографії Сухарто написав таке: «В демократії Панкасіла немає місця для опозиції західного типу. В царині демократії Панкасіла ми визнаємо лише узгодження з метою досягнення консенсусу... ми не визнаємо опозиції, як це прийнято на Заході. Ми не визнаємо опозиції, основаної на конфлікті, опозиції, яка просто прагне бути інакшою... Демократія мусить знати, що таке дисципліна та відповідальність, бо без дисципліни та відповідальності демократія перетворюється на безлад».

Оці лейтмотиви Сухарто — мовляв, є лише один шлях і дискусій не повинно бути — застосовувалися до багатьох сфер індонезійського життя. Існувала лише одна прийнятна ідеологія — Панкасіла, яку чиновники та представники збройних сил мали вивчати в рамках бюрократичної програми ідеологічного виховання. Страйки у промисловості, певна річ, заборонили, бо вони суперечили принципам Панкасіли. Єдиною прийнятною національною ідентичністю була виключно індонезійська, тому індонезійцям китайського походження заборонили користуватися китайським письмом та брати собі китайські імена. Загальнонаціональна політична єдність не допускала місцевої автономії для провінції Ачех, Східного Тімору, індонезійської Нової Гвінеї та інших регіонів із суттєвими місцевими відмінностями. В ідеалі Сухарто волів би мати лише одну політичну партію, але парламентські вибори, на яких змагалися численні партії, були необхідними для індонезійського уряду, щоб мати вигляд легітимного на міжнародній сцені. Щоправда, одна й та сама «робоча група» під назвою «Голькар» завжди якимось чином примудрялася перемагати на виборах, набираючи до 70 % голосів, тоді як решта політичних партій зливалися у дві інші робочі групи — ісламську та неісламську, які завжди зазнавали поразки на виборах. Тож Індонезія за правління Сухарто перетворилася на мілітаризовану державу, дуже схожу на ту, яка існувала в останній період голландського колоніального правління, з тією лише різницею, що цією державою управляли тепер не голландці, а індонезійці.

Розписи на історичні теми, які мені довелося бачити в індонезійському готелі в 1979 році, відображали постійну увагу Сухарто до невдалого путчу 1965 року саме як до комуністичної змови, вирішального моменту в історії Індонезії. Кожного року біля величезного пам'ятника Панкасіла, спорудженого 1969 року на честь сімох загиблих генералів (фото 5.5), яких називають «семеро героїв революції», проводилася (і проводиться донині) урочиста поминальна церемонія та церемонія складання присяги принципам Панкасіли. Барельєф на цьому пам'ятнику та прилеглий Музей комуністичної зради зображують історію постколоніальної Індонезії як низку зрадницьких діянь комуністів, кульмінацією яких стала спроба перевороту в 1965 році. 30 вересня кожного року всі індонезійські телестудії мали транслювати (а всі індонезійські школярі мусили дивитися в обов'язковому порядку) знятий на замовлення уряду моторошний чотиригодинний фільм про захоплення та вбивство генералів.