Джаред Мейсон Даймонд - Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

У своїх попередніх творах «Зброя, мікроби і сталь» та «Колапс» Джаред Даймонд змінив наше розуміння причин, через які цивілізації переживають злети й падіння. А тепер, у завершальній книзі цієї монументальної трилогії, він пояснює, яким чином успішні країни одужують від криз завдяки впровадженню вибіркових змін — механізму пристосування, який значною мірою асоціюється з подоланням особистісних травм. Автор розповідає, як у недалекому минулому сімом країнам вдалося успішно пережити радикальні збурення, пройшовши болісну самооцінку й адаптацію, та розкриває закономірності процесу одужання цих унікальних держав. Та чи здатне людство взагалі навчатися на прикладах минулого? Чи не марнують Сполучені Штати та весь світ свої природні переваги, чи не рухається людство шляхом політичних конфліктів.

Джаред Даймонд

 Переворот

Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

Присвячую цю книгу

пам'яті своїх батьків Луїса та Флори Даймондів,

а також майбутньому своєї дружини Мері Коен

та синів Макса і Джошуа Даймондів

Пролог. Спадщина «Кокосового гаю»

Дві історії — Що таке криза? — Кризи особистісні й загальнонаціональні — Що в цій книзі є і чого немає — Структура книги

У певний період чи періоди життя більшість людей переживають особисті катаклізми або кризи, які можна (а іноді й неможливо) успішно подолати, здійснюючи особистісні зміни. Країни, як і люди, також переживають кризи, які можна успішно побороти, здійснюючи загальнонаціональні зміни. Дослідивши чимало історій захворювання пацієнтів, психотерапевти зібрали значний масив несистематизованої інформації щодо можливих методів подолання особистісних криз. Та чи можна висновки, зроблені на підставі цих даних, використати і для розв'язання кризи загальнонаціональної?

Щоб проілюструвати кризи особистісні та загальнонаціональні, я розпочну свою оповідь у цій книзі двома історіями із власного життя. Кажуть, що перші стійкі спогади дитини, які можуть бути датовані, починають формуватися десь приблизно в чотири роки, хоча пам'ять може зберігати нечіткі спогади і про події, що відбулися раніше. Це узагальнення — не про мене, бо мій найперший датований спогад стосується пожежі в бостонському клубі «Кокосовий гай», яка сталася невдовзі після мого п'ятого дня народження. Хоча, на щастя, сам я тієї пожежі не бачив, однак пережив її опосередковано — через моторошні розповіді свого батька, який працював лікарем.

28 листопада 1942 року в переповненому нічному клубі «Кокосовий гай» спалахнула і почала швидко поширюватися пожежа, а єдиний вихід із того приміщення виявився заблокованим. Унаслідок асфіксії від вдихання диму, тисняви та опіків загинуло 492 особи, сотні отримали травми (фото П.1). Приймальні бостонських лікарів і місцеві шпиталі були переповнені, й не лише відвідувачами клубу, які отримали травми різного ступеня важкості, а й психологічними жертвами цього лиха: убитими горем людьми, чиїх рідних спіткала така жахлива смерть, а також тими, хто вижив, але зазнав душевної травми через почуття провини, бо ж вони врятувалися, тоді як інші загинули. До 22:15 люди жили звичайним життям, яке на той час зосередилось на святкуванні Дня подяки, футболі та військових, що приїхали у відпустку додому. А на 23:00 багато із них вже загинули, й у житті їхніх родичів і тих, кому вдалося врятуватися, настала криза. Той життєвий шлях, який вони собі планували, різко й жорстоко обірвався. Людям, які залишилися живими, було за це соромно, адже їхні рідні та близькі померли. Вони втратили тих, хто був визначальним для їхнього самоусвідомлення. Пожежа у клубі похитнула віру в справедливий світоустрій не лише тих людей, які врятувалися, а й інших бостонців (включно зі мною, п'ятирічним хлопчиком), що не були безпосередніми свідками трагедії. Як несправедливість сприймався той факт, що загинули звичайні люди — не злочинці чи лиходії — й зовсім не через якусь власну провину.

Чимало відвідувачів клубу, які вціліли у пожежі, а також родичів загиблих зазнали психологічної травми, що залишилась у них на все життя. Дехто наклав на себе руки. Але здебільшого люди, переживши кілька надзвичайно болісних тижнів, упродовж яких вони безуспішно намагалися примиритися зі своєю втратою, перейшли від глибокого суму до переоцінки цінностей, до перебудови власного життя і, зрештою, відкрили для себе той факт, що не все в їхньому житті зруйновано назавжди. Переживши втрату чоловіка чи дружини, багато з них знайшли нове подружжя. Проте навіть у найщасливіших випадках ці люди й через десятки років становили собою своєрідну мозаїку зі свого колишнього «я» та нової ідентичності, яка сформувалася після трагедії в «Кокосовому гаю». У цій книзі ми ще не раз матимемо нагоду застосувати метафору «мозаїка» до індивідів і країн, яким усе ж таки вдалося поєднати непоєднувані елементи.

«Кокосовий гай» — це екстремальний приклад особистісної кризи. Але його екстремальність проявилася лише в тому, що він завдав страшного лиха великій кількості людей одночасно — жертв було так багато, що пожежа спровокувала кризу, яка потребувала нових методів у царині психотерапії (про це ми поговоримо в розділі 1). Багатьом із нас доводилося переживати індивідуальну трагедію безпосередньо чи опосередковано через досвід приятеля або родича. Однак трагедії, які стосуються лише однієї людини, так само болісні для її близьких, як і пожежа в «Кокосовому гаю» для рідних і друзів її 492 жертв.

А тепер розгляньмо для порівняння кризу національну. Я жив у Британії наприкінці 1950-х — на початку 1960-х років, у часи, коли країна переживала мляву загальнонаціональну кризу, хоч ані я, ані мої британські друзі тоді ще не усвідомлювали цього повною мірою. Британія була провідною державою світу в царині науки, мала багату культурну історію, британці пишалися своєю унікальністю й жили спогадами про те, що колись вони мали найпотужніший у світі флот, найбільшу скарбницю і найрозлогішу імперію в історії людства. На жаль, у 1950-х роках економічна потуга Британії почала слабнути, країна втрачала території та військову могутність, не могла визначитися щодо своєї нової ролі в Європі й водночас потерпала від задавнених класових розбіжностей і нової хвилі іммігрантів. Ситуація сягнула критичної межі в період між 1956-м та 1961 роком, коли країна пустила на брухт усі лінкори, які в неї ще залишалися, стикнулася з першими расовими бунтами і змушена була розпочати процес надання незалежності своїм африканським колоніям, а Суецька криза продемонструвала її принизливу нездатність поводитися на міжнародній арені так, як належить державі світового рівня. Мої британські друзі намагалися осмислити ці події і пояснити їх мені, своєму американському гостю. Удари, яких зазнала ця країна, посилили дискусії як серед простих британців, так і відомих політиків щодо ідентичності Британії та її ролі у світі.

Нині, 60 років потому, Британія становить собою мозаїку зі свого нового та старого «я». Вона перестала бути імперією, перетворилася на багатонаціональне суспільство, а задля згладжування класових розбіжностей взяла на озброєння систему державного загального добробуту та державні школи, які забезпечують високоякісну освіту. Британія не відновила свого військово-морського та економічного панування у світі й не визначилася остаточно щодо власного місця у Європі. Але ця країна залишається однією з шести найбагатших країн світу; вона досі є парламентською демократією з монархом як символічним очільником держави; як і раніше, займає лідерські позиції у галузі науки й техніки та користується власною національною валютою — фунтом стерлінгів, а не євро.

Дві наведені вище історії ілюструють тематику