Джаред Мейсон Даймонд - Переворот. Зламні моменти в країнах, що переживають кризу

один одного. На виборах 1955 року явка була приголомшливо високою — 92 % зареєстрованих виборців, але результатом стала патова ситуація, бо кожна із чотирьох провідних політичних партій набрала по 15-22 % голосів і парламентських місць. Компромісу досягти не вдалося, і парламент охопив політичний параліч. Така відсутність компромісу серед кількох партій, приблизно однакових за своєю силою, вже відома нам із прикладу Чилі та перевороту, влаштованого Піночетом (див. розділ 4), але з тією різницею, що Чилі, принаймні, мала освічене й писемне населення та тривалу історію демократичного урядування, тоді як Індонезії не дісталося ні першого, ні другого.

На початку 1957 року президент Сукарно поклав край патовій ситуації, оголосивши воєнний стан, а потім замінивши індонезійську демократію так званою «керованою демократією», яка, на його думку, більше відповідала національному характеру індонезійців. В умовах керованої демократії індонезійський парламент мав практикувати «взаємне співробітництво», або «консенсус через обговорення», що відрізнялось від традиційного демократичного уявлення про законодавчий орган як тло, на якому змагаються політичні партії. Щоб забезпечити «взаємне співробітництво» з боку парламенту задля досягнення цілей Сукарно, більше ніж половина членів парламенту не обиралися, а призначалися самим главою держави і розподілялися по так званих «робочих групах», а не політичних партіях, і однією з таких груп були військові.

У Сукарно з'явилася впевненість у тому, що лише він один спроможний вгадувати та тлумачити бажання (включно з підсвідомими) індонезійського народу і служити для нього пророком. Після Бандунгської конференції держав Азії та Африки в 1955 році Сукарно поширив свої цілі на світову арену і став вважати своєю особистою відповідальністю просування Індонезії на провідні ролі в антиколоніальній політиці країн «третього світу», хоча на той час Індонезія потерпала від важких внутрішніх проблем (фото 5.2). У 1963 році його проголосили довічним президентом.

Сукарно розпочав дві кампанії за перетворення своєї антиколоніальної риторики на конкретні справи, спробувавши анексувати дві території, що мали невдовзі здобути незалежність. Перша кампанія була спрямована на голландську Нову Гвінею, яку з огляду на її етнічну відмінність голландці відмовилися передати Індонезії після революції. Голландці запустили прискорену програму підготовки Нової Гвінеї до незалежності, а її лідери затвердили національний прапор і національний гімн. Але Сукарно заявив, що голландська Нова Гвінея має відійти до Індонезії, посилив дипломатичний тиск на голландців, і 1961 року наказав усім трьом видам індонезійських збройних сил захопити Нову Гвінею силою.

Результатом став політичний успіх Сукарно, але для багатьох індонезійських військових, які брали участь у цій операції, вона обернулася трагедією — як і для тих новогвінейців, які прагнули незалежності. На одному з настінних малюнків у фойє індонезійського готелю, в якому я зупинився 1979 року, художник зобразив індонезійський «лінкор», що виплив назустріч ворогам-голландцям, — насправді то був маленький патрульний катер, відразу ж потоплений голландським військовим кораблем, внаслідок чого загинуло багато індонезійських матросів. З індонезійських літаків у голландській Новій Гвінеї було викинуто парашутний десант, про результати якого мені розповів приятель, що служив тоді в голландському війську. Ймовірно, побоюючись протиповітряних засобів голландців, парашутистів скинули не вдень, а вночі, до того ж наосліп, на зарослу лісом місцевість, і то був акт нечуваної жорстокості. Злощасні парашутисти опустилися прямісінько в поросле саговими пальмами болото, яке кишіло москітами, і ті, хто не загинув від удару об дерево, залишились висіти на пальмах, зачепившись за них парашутними стропами. Жменька ж людей, яким вдалося вивільнитися з парашутів, попадали або спустилися з дерев у затхлу болотну воду. Мій приятель зі своїми голландськими бойовими побратимами оточили те болото, почекали тиждень, а потім сіли на човни й попідбирали парашутистів, яким вдалося вижити.

Попри військові успіхи голландців, уряд США, що прагнув позиціонувати себе як прихильника антиколоніального руху в «третьому світі», змусив їх поступитися Новою Гвінеєю. Щоб зберегти своє обличчя, голландці віддали її не безпосередньо Індонезії, а ООН, яка сім місяців потому передала цій країні адміністративний контроль (але не право власності) за умови проведення плебісциту в майбутньому. Індонезійський уряд запустив програму масштабного переселення з інших індонезійських провінцій, щоб забезпечити собі в Новій Гвінеї етнічну перевагу над корінними жителями. Через сім років «ручна» асамблея зі спеціально підібраних лідерів Нової Гвінеї проголосувала під тиском за входження голландської Нової Гвінеї до складу Індонезії. Новогвінейці, яким залишався буквально один крок до незалежності від голландців, організували партизанський рух за незалежність від Індонезії, який триває й донині, ось уже понад півстоліття.

Друга кампанія Сукарно з перетворення своєї антиколоніальної риторики на практичні справи була спрямована на конкретний район Малайзії — групу колишніх британських колоній. Малайзія складається з держав на Малайському півострові азійського материка, що здобули незалежність у 1957 році, а також двох колишніх британських колоній (Сабах і Саравак) на острові Борнео, поділеному між Індонезією та Брунеєм. Сабах і Саравак приєдналися до незалежної Малайзії 1963 року. Сукарно міг заявляти претензії на голландську Нову Гвінею як колишню частину голландської Ост-Індії, але на малайзійський Борнео він претендувати не міг. Проте, підбадьорений своїм успіхом у голландській Новій Гвінеї, Сукарно в 1962 році розпочав, за його словами, «конфронтацію» з Малайзією, а наступного року організував військові напади на малайзійський Борнео. Але населення Борнео не виявляло жодного бажання приєднатися до Індонезії, а британські збройні сили та війська Співдружності надали йому ефективну військову підтримку, тож індонезійська армія втратила бажання до конфронтації.

-

У 1960-х роках між найпотужнішими силами Індонезії розгорнулася складна й заплутана тристороння боротьба за владу. Однією з цих сил був Сукарно, харизматичний лідер і вправний політик, який користувався широкою підтримкою індонезійців як батько незалежності їхньої країни і перший та єдиний (на той час) президент. Другою силою стала армія, що монополізувала військову владу. Третьою ж силою була Комуністична партія Індонезії (КПІ), яка, попри брак військової потужності, зуміла стати наймогутнішою та найкраще організованою політичною партією.

Але кожна з цих трьох сил була розділеною, і їхні фракції тягнули ці сили в різних напрямках. У той час як «керована демократія» Сукарно ґрунтувалася на альянсі між ним самим та збройними силами, президент дедалі більше співпрацював із компартією, формуючи таким чином противагу збройним силам. Індонезійці китайського походження настільки занепокоїлися антикитайськими настроями в Індонезії, що багато з них повернулися на історичну батьківщину. Однак Індонезія водночас зміцнила свій політичний альянс із Китаєм і заявила, що невдовзі піде китайським шляхом і створить власну атомну бомбу, чим неабияк налякала США та Велику Британію. Збройні ж сили розділилися між прихильниками Сукарно, прихильниками КПІ й тими офіцерами, які хотіли знищити комуністів. Армійські офіцери таємно проникли в ряди