Гюстав Флобер - Виховання почуттів

ролі студента із Саламанки проклинав Філіппа II або, зображуючи ніжного батька, обурювався проти маркізи Помпадур, це вдавалося найкраще! Хлопчаки, аби тільки глянути на нього, очікували його під дверима театру; в антрактах розпродували його біографію, в якій описувалось, як він піклується про свою стареньку матір, як читає Євангеліє, допомагає убогим, — коротко кажучи: він перетворився на святого Венсана де Поля[37] з домішкою Брута і Мірабо. Говорили: «Наш Дельмар». На нього покладалася місія, він ставав Христом.

Все це зачарувало Розанетту, й вона без найменших роздумів позбулася старого Удрі, оскільки була нежадібною.

Арну, який знав її, тривалий час користувався цією її рисою і мало витрачав на неї; з'явився й старий, і всі троє навіть не пробували відверто з'ясувати своїх взаємин. Тепер, гадаючи, ніби вона тільки заради нього спекалася старого, Арну побільшив її утримання. А вона все просила й просила грошей, і це було незрозуміло, бо вона вела вже не такий марнотратний спосіб життя; ба навіть продала кашемірову шаль, аби — як сама казала — розрахуватися зі старими боргами; а він усе давав, вона причарувала його і зловживала тією прихильністю без усякого жалю. Рахунки, гербові папери плавом пливли в цей дім, Фредерік передчував наближення кризи.

Якось він зайшов навідати пані Арну. Вона саме десь вийшла. Господар щось робив унизу в крамниці.

Арну й справді стояв серед своїх китайських ваз і намагався замилити очі молодому подружжю буржуа з провінції. Він розводився про токарні роботи, про гончарний круг, про накладання фарби та глазурування; а ті, не бажаючи показати, що нічогісінько не тямлять, потакували, киваючи головою, й купували.

Коли покупці вийшли, Арну сказав, що вранці у нього з дружиною зчинилася сварка. Щоб уникнути її зауважень щодо витрат, він став запевнювати, нібито Капітанша вже не його коханка.

— Я навіть сказав, що вона — ваша.

Фредерік був обурений, але докори могли виказати його, і він пробурмотів:

— Ох! Це негарно, дуже негарно!

— Ну й що тут лихого? — мовив Арну. — Невже то ганьба — вважатися її коханцем? Я ж не соромлюся! Хіба вам того не хотілося б?

Чи вона, почувши це, не сказала чого-небудь? А може, то натяк? Фредерік поспішив одповісти:

— Ба ні! Аж ніяк! Навпаки!

— Тоді що з того?

— Та воно, справді, нічого!

Арну вів далі:

— А чому ви більше не буваєте там?

Фредерік пообіцяв заходити знову.

— Ага! Я й забув! Вам би слід було… в розмові про Розанетту сказати моїй дружині що-небудь таке… не знаю що, але ви придумайте… кілька таких слів, з яких би вона переконалася, що ви її коханець. Прошу вас про таку послугу. Ну що?

Юнак замість відповіді скорчив двозначну гримасу. Такий наклеп на себе міг його згубити. Того самого вечора він пішов до пані Арну й заприсягнув, що твердження Арну — брехня.

— Справді?

Здавалося, він був щирий, і вона, тяжко зітхнувши, з чарівною усмішкою сказала йому:

— Я вам вірю. — Потім опустила голівку і, не дивлячись на нього, промовила: — Зрештою, на вас ніхто не має прав!

Виходить, вона ні про що не здогадується, вона його зневажає, коли не думає, що він може так любити її, щоб берегти їй вірність! Фредерік, забувши про свої зальоти до іншої, вважав ту поблажливість за образливу для себе.

Потім вона попросила його бувати іноді в «тієї жінки», щоб бачити, що там діється.

Надійшов Арну і хвилин через п'ять став тягти його до Розанетти.

Становище складалося нестерпне.

Його трохи розважив лист нотаря, що мав на другий день вислати Фредерікові п'ятнадцять тисяч франків; і, щоб загладити свою неуважність до Делор'є, він одразу ж пішов сповістити йому цю приємну новину.

Адвокат мешкав по вулиці Трьох Марій, на шостому поверсі, в квартирі, вікна якої виходили в двір. Головною оздобою його кабінету, невеликої холодної кімнати з сіруватими шпалерами та підлогою, викладеною плитами, була золота медаль, одержана за дисертацію на ступінь доктора, і висіла вона в чорній дерев'яній рамі поряд із дзеркалом. У книжковій шафі червоного дерева за склом стояло близько сотні томів. Письмовий стіл, оббитий сап'яном, займав середину кімнати. По кутках стояли чотири старі крісла, обтягнені зеленим оксамитом; у каміні горіли тріски, а збоку лежала напохваті в'язка хмизу, щоб підкинути в огонь, коли подзвонять. Це були години його прийому; адвокат пов'язав білу краватку.

Звістка про п'ятнадцять тисяч франків (видно, він уже не розраховував на них) обрадувала його, і він сказав, задоволено всміхаючись:

— Це добре, мій любий, це добре, це дуже добре!

Делор'є підкинув у вогонь хмизу, знову сів і зараз же заговорив про газету. Найперше треба позбутись Юссоне.

— Я стомився від цього кретина! А що стосується напряму газети, то, мені здається, найслушніше й наймудріше не мати ніякого!

Фредерік здивувався.

— Авжеж, певна річ! Уже час дивитися на політику з наукового погляду. Діди вісімнадцятого сторіччя започаткували це, але Руссо й письменники ввели туди філантропію, поезію та інші дурниці, на більшу втіху католиків; зрештою, така спілка природна, бо новітні реформатори (я можу це довести) всі вірять в Одкровення. Та якщо ви відправляєте меси про спасіння Польщі, якщо бога домініканців, який був катом, ви заміняєте на бога романтиків, який є оббивником, якщо, нарешті, про Абсолют думка у вас не ширша, ніж у ваших предків, то крізь ваші республіканські форми проникне монархія, а ваш червоний ковпак завжди буде лише попівською скуфією! Різниця тільки та, що замість катувань буде одиночне ув'язнення, замість блюзнірства — образа релігії, замість Священного союзу — європейська згода; і за цього прекрасного ладу, яким усі захоплюються, ладу, створеного з уламків епохи Людовіка Чотирнадцятого, із вольтер'янських руїн, на яких зосталися сліди імператорського фарбування та англійської конституції, буде видно, як муніципальні ради намагатимуться допекти мерові, генеральні ради — своєму префектові, палати — королю, преса — владі, адміністрація — геть усім! Однак добрі душі в захопленні від Цивільного кодексу, сфабрикованого, що б там не казали, на копил обивательський і тиранічний, бо законодавець, замість робити свою справу, тобто впорядковувати звичаї, береться формувати суспільство, ніби якийсь Лікург! Чому закон сковує батька родини в питаннях заповіту? Чому він чинить перешкоди примусовому відчуженню нерухомого майна? Чому карає бродяжництво як злочин, хоча воно, по суті, навіть не є порушенням закону! І ще багато іншого! Я ж бо знаю! Я хочу написати невеличкий роман під заголовком «Історія ідеї правосуддя» — ото буде втішна річ! Але мені страшенно хочеться пити! А тобі?

Він висунувся з вікна