Гюстав Флобер - Виховання почуттів

то буде Іспанія, Швейцарія чи Схід; саме в такі дні, коли вона здавалася особливо роздратованою, він казав їй, що потрібно покласти цьому край, знайти якийсь спосіб і що, на його думку, вихід лише один — розлучення. Але з любові до дітей вона ніколи не піде на такі крайнощі. І ця доброчесність тільки збільшувала його пошану.

Пополудні час він проводив у споминах про вчорашні відвідини і мріяв про візит, який зробить сьогодні ввечері. Якщо він обідав не в них, то близько дев'ятої години приходив на ріг їхньої вулиці, і тільки-но Арну зачиняв за собою парадні двері, Фредерік жваво піднімався на третій поверх і з невинним виглядом питав служницю:

— Пан Арну вдома?

Потім вдавав із себе здивованого, що не застав його.

Бувало, Арну неждано-негадано вертався додому. Тоді доводилося супроводити його до маленького кафе на вулиці Святої Анни, де частенько бував тепер і Режембар.

Найперше Громадянин висловлював своє незадоволення урядом. Далі, розбалакавшись, вони по-дружньому картали один одного, бо фабрикант вважав Режембара неабияким мислителем і, шкодуючи, що марнуються такі здібності, висміював його лінощі. А Громадянин в Арну вбачав людину щиросерду та з багатою фантазією, але, безперечно, занадто безпутну, саме тому він обходився з ним без жодної поблажливості, навіть одмовлявся в нього обідати, бо його дратували «оті церемонії».

Іноді, коли вони вже прощались, Арну раптом відчував голод. Він «мав потребу» поїсти смажених яєць чи то печених яблук, а що в кафе звичайно того не знаходилось, то посилали деінде по наїдки. Доводилося чекати. Режембар не йшов і кінець кінцем, буркочучи, погоджувався чого-небудь перехопити.

І все-таки він був похмурий, годинами просиджував за склянкою, випитою тільки до половини. Провидіння правило світом невідповідно до його думок, він перетворювався на іпохондрика, вже й газет не хотів читати і вибухав риканням, почувши єдине слово «Англія». Одного разу, коли офіціант не зумів догодити йому, він вигукнув:

— Невже мало тих образ, що їх завдають нам чужоземні держави!

Коли ж не брати до уваги подібних спалахів, то звичайно він тримався мовчки й обмірковував «удар без промаху, щоб з гуркотом розлетілася вся ота крамничка».

Тим часом, коли він поринав у роздуми, Арну, вже з посоловілими трохи очима, розповідав монотонним голосом неймовірні історії, в яких завдяки дотепності він завжди виявляв певний блиск, і Фредерік (можливо, це походило від якоїсь глибокої взаємоподібності) відчував до нього ніби потяг. Він дорікав собі за цю слабкість, вважаючи, що, навпаки, мав би зневажати його. Арну скаржився йому на поганий настрій своєї дружини, на її затятість, на несправедливу упередженість. Раніше вона була не така.

— На вашому місці, — казав Фредерік, — я призначив би їй утримання і жив би нарізно.

Арну нічого не відповідав, а за хвильку починав її вихваляти. Вона добра, віддана, розумна, доброчесна; і, перейшовши до її тілесних якостей, він не скупився на одкровення з легковажністю тих людей, що де-небудь у заїзді виставляють напоказ свої скарби.

Рівновагу його порушила катастрофа.

Він увійшов до спілки по видобутку фарфорової глини і став членом ревізійної ради. Але, вірячи всьому, що йому казали, він підписував неправильні звіти і, не перевіривши, схвалив річну відомість, яку по-шахрайському склав управитель. Спілка збанкрутувала, й Арну, солідарно відповідальний, повинен був за вироком разом з іншими покрити збитки, що становили для нього близько тридцяти тисяч франків утрати, яка ускладнювалася ще й мотивуванням судової постанови.

Фредерік дізнався про те з газети і чимдуж кинувся на вулицю Параді.

Його прийняли в кімнаті пані Арну. Була сніданкова пора. Чашки кави з молоком захаращували столик біля каміна. На килимі валялися капці, на кріслах — одяг. В Арну, що сидів у підштаниках і плетеній куртці, очі були червоні, волосся скуйовджене; маленький Ежен, хворий на свинку, плачучи, жував хліб із маслом; його сестра їла спокійно, а пані Арну, блідніша, ніж звичайно, всім трьом слугувала.

— Ну от, — тяжко зітхаючи, сказав Арну. — Ви вже знаете!

Фредерік зробив жест, що виражав співчуття.

— Он як! Я став жертвою своєї довірливості!

Він умовк; він був такий пригнічений, що й від сніданку одмовився. Пані Арну підняла очі, знизала плечима. Він провів руками по лобі.

— Зрештою, я не винен. Я не маю за що кинути собі докір. Це — просто лиха година! Та вже якось будемо викручуватися! Нічого не вдієш!

І він одламав шматок булки, піддавшись кінець кінцем умовлянням дружини.

Увечері йому заманулося пообідати разом із нею в «Золотім домі», в окремому кабінеті. Пані Арну не зрозуміла його сердечного пориву і навіть образилась, що її ставлять на місце лоретки; а з боку Арну це було, навпаки, засвідченням любові. Потім він занудьгував і поїхав розважитись до Капітанші.

Досі багато чого сходило йому з рук завдяки його добродушній вдачі. Судовий процес поставив його в число людей сумнівних. Довкола його дому утворилася порожнеча.

Фредерік вважав обов'язком честі бувати в них саме тепер частіше, ніж будь-коли досі. Він узяв абонемент на ложу бенуара в Італійській опері й щотижня запрошував їх із собою. Але вони переживали ту пору сімейного неладу, коли після обопільних поступок, на які йде подружжя, у них виникає взаємна нездоланна огида, що робить дальше життя нестерпним. Пані Арну стримувалася, щоб не спалахнути, Арну хмурився, і вигляд цих двох нещасних людей засмучував Фредеріка.

Вона доручила йому, — оскільки він користувався її довірою, — довідуватися, в якому стані їхні справи. Та йому було соромно обідати в Арну, домагаючись прихильності його дружини, і він од того страждав. А проте й далі вчащав до них, виправдуючись тим, що мусить її захищати і що, може, трапиться потреба стати їй у пригоді.

Через тиждень після балу він зробив візит панові Дамбрезу. Фінансист запропонував йому двадцять акцій у своїм кам'яновугільнім підприємстві; Фредерік удруге не заходив. Делор'є писав йому листи; він не відповідав на них. Пеллерен запрошував його навідатись і глянути на портрет; він щоразу чемно відмовлявся. Однак поступився перед наполяганням Сізі познайомити його з Розанеттою.

Вона зустріла Фредеріка досить люб'язно, але не кинулась на шию, як то бувало раніше. Його приятель вважав за щастя потрапити в дім до розбещеної жінки, а надто — поговорити з артистом: там був Дельмар.

Драма, в якій він грав селюка, котрий картає Людовіка ХІV й провіщає 1789 рік, так прославила його, що для нього тільки й писали подібні ролі, і тепер призначення його полягало в тому, щоб висміювати монархів усіх країн. У ролі англійського броварника він шпетив Карла І, у