Жорж Санд - Консуело

Всесвітньо відомий роман «Консуело» вважається одним з найкращих творів Жорж Санд (1804–1876). Його головна героїня — молода дівчина Консуело, для якої сенс всього життя полягає у тому, щоб співати. Крім музики та співів для неї нічого не існує. Дія роману відбувається в середині XVIII сторіччя. Історичний фон, на якому розгортаються долі головних героїв, це Венеція з її музичним життям, Чехія з героїчним минулим та солдафонська Прусія. А прототипом Консуело, дівчини з божественим голосом, послужила всесвітньо відома французька співачка Поліна Віардо, яка довгі роки була музою російського письменника І.С. Тургенєва.

Жорж Санд

КОНСУЕЛО

«ВЕЛИКИЙ МАЙСТЕР ІДЕАЛЬНОГО…»

«Пані Санд була великим майстром ідеального», — так зовсім не схильний до пафосу скептик й іроніст Анатоль Франс сказав про автора численних романів, новел, казок, п'єс, публіцистичних статей, історичних нарисів, мемуарів.[1]

Майстер ідеального в епоху постмодернізму — чи потрібний він? Чи є в ньому необхідність? У часи вже навіть не фемінізму, а постфемінізму чи не безнадійно застаріла письменниця, творчість якої вперто пов'язують з «жіночим питанням», животрепетним два століття тому? Чи не залишилась вона зі своїми проблемами, думками, тривогами в XIX столітті? Та й взагалі, чи не відійшов в минуле самий літературоцентризм, витіснений телебаченням та Інтернетом?

* * *

XIX століття — століття класичної літератури, століття шедеврів і геніїв. Бальзак і Стендаль, Діккенс і Теккерей, Гофман і Гейне, Байрон і Гюго, Пушкін, Шевченко, Міцкевич, Петефі та ін., але і в цьому ряду обраних не загубилось ні ім'я, ні місце французької письменниці Жорж Санд (1804–1876).

Значущість письменниці розуміли колеги-літератори — Бальзак, Гюго, Мюссе, Сент-Бев, Флобер, а це ж цвіт Франції! Але її також знали й цінували німецький поет Гайне, й угорець Петефі, й поляк Міцкевич, й американець Вітмен. Перед нею, називаючи її «Іоанною д'Арк нашого часу»[2], схилявся Бєлінський. Тургенев у гіркому листі про смерть письменниці пише: «Жорж Санд — одна з наших святих».[3]

Чудові портрети Жорж Санд створив знаменитий Етен Делакруа. Ференц Ліст, захоплюючись музикальністю прози Санд, мріяв написати оперу за романом «Консуело», а Бальзак для героїні-письменниці з чоловічим псевдонімом Каміл Мопен у своему романі «Беатріса» прототипом обрав Жорж Санд. Що вже казати про Альфреда де Мюссе, у якого образ Жорж, образ втраченого кохання, пронизує не тільки славетний роман «Сповідь дитини віку», але й лірику «Ночей» та романтичні драми «Примхи Маріанни» та «Коханням не жартують…»

Дивна жінка, що сколихнула XIX сторіччя! Серед розумових напрямів двох століть: руссоїзм і вольтер'янство, байронізм і толстовство, марксизм і ніцшеанство — єдина жінка, чия особистість і творчість стали основою жоржсандизму, вплив якого на суспільну думку був не меншим за байронізм чи вольтер'янство.

* * *

Творчість Жорж Санд починається в 1830-ті й триває 40 років. За це сорокаліття змінювались літературні епохи й смаки: доба романтизму, класичний реалізм, а в 1860-ті вже сформовано натуралізм. Між; тим популярність Жорж стійко триває. Слава знайшла її одразу — з першим твором, романом «Індіана», який Аврора Дюпен (у заміжжі Дюдеван) підписала псевдонімом Жорж Санд. За рік до цього був, правда, ще роман «Роз і Бланш», написаний у співавторстві з Жюлем Сандо, якому Жорж зобов'язана хіба що вибором псевдоніму.

Ранні твори — «Індіана» (1832), «Валентина», що вийшла в тому жроці, «Лелія» (1839), «Жак» (1834) — співпадають із часом, що одержав у французькій історіографії назву «криза 1830-х». Ця післяреволюційна криза цілком відповідає тому, що Гегель назвав «іронією історії». Липнева революція 1830 року підбиває риску під останніми намаганнями реставраційного режиму Бурбонів повернути та вдержати уклад часів Луї Капета — це була перемога. Та одночасно революція привела до влади «короля-буржуа» Луї-Філіппа, і він став устами свого першого міністра. Гізо проголосив головний принцип Липневої монархії: «Збагачуйтесь!» Перемога із збентежуючим, неочікуваним результатом. Черговий приклад «іронії історії», коли замість жаданих змін відкриті шлюзи для небувалої розпусти, безсоромного кар'єризму, злочинних махінацій з присвоєнням чужих багатств. Реакція численної художньої інтелігенції на післяреволюційні «свободи» майже завжди несла на собі відбиток розгубленості й глибокого розчарування. За словами літературного критика й письменника-романтика Сент-Бева, «епоха породжує тупу гіркоту, безсильну огиду»[4]. Ці кризові настрої повною мірою відбиваються в ранніх романах Жорж Санд.

В «Індіані» вже закладені проблеми, образи, мотиви, які будуть супроводжувати творчість письменниці до кінця. Безсумнівно, її переважно цікавить становище жінки в сучасному світі, так зване «жіноче питання». Це програмує центральне положення в більшості її книг не героя, а героїні, про що свідчить сама поетика заголовків романів. Разом з тим «жіноче питання» вирішується у жанрі романтичного соціального роману в такому згустку проблем, які вилучають вузькість підходів і виходять за межі однієї жіночої проблематики.

Героїні Санд завжди наділені романтичною винятковістю — духовно-емоційною, інтелектуальною, творчою, моральною, фізичною. Перші героїні, Індіана та Валентина, не інтелектуалки. Їх винятковість полягає в площині духовної обдарованості, духовної краси. Саме це й провокує неминучість конфлікту особистості з оточенням, позбавленим «внутрішньої шляхетності».

В «Індіані» конфлікт визначений як емоційний протест героїні проти сімейного деспотизму. Полковник Дельмар, колишній наполеонівський офіцер, груба та примітивна людина, «взяв собі жінку, як взяв би в дім економку». Індіана ж «не любила свого чоловіка, тому що її примушували його любити». Саме визначення трагедії шлюбу для французької літератури цього часу досить традиційне (Стендаль, Бальзак, Меріме), але цікавим в романі починаючої письменниці є психологічне мотивування драми героїні. Ж. Санд створює різні чоловічі типи: Дельмар, Раймон де Рам'єр, Ральф Браун — чоловік, спокусник, друг. Кожний з персонажів має свою неповторну характерність, але в романі цій неповторності дається соціальне й психологічне пояснення. Дельмар, найстарший з трьох, сформувався за часів Імперії і, за висловом літературознавця, є «живе, індивідуалізоване втілення наполеонівського кодексу законів»[5]. Раймон, схильний до політичної кар'єри, — творіння Реставрації, коли «з хартією Людовіка XVIII сталось те ж, що з Євангелієм Ісуса Христа: вона стала текстом, яким користувались краснобаї для вправ у красномовності».[6]

Ральф, як і Індіана, наділений романтичною винятковістю. Нею вони «дистанційовані» від оточення, реставраційного середовища. Вони не французи, зростали далеко від Парижа, на екзотичному острові. Їх підкреслена позитивність має відтінок руссоїстської «природної людини».

Сенс в тому, що Ж. Санд в романі відбиває не тільки принизливе становище жінки в шлюбі, але й показує драматизм адюльтеру як соціальну проблему. Ізольованість жінки від широкого суспільного життя, її підкореність спочатку батькові, потім чоловікові звужують її горизонт, роблять короткозорою та беззахисною перед посяганнями галантного солодколюбця. Індіана тільки в фіналі, наблизившись до межі самогубства, змогла оцінити безкорисну мовчазну відданість Ральфа. В цьому романі драматизм подолано ідилією: Індіана і Ральф знаходять щастя на лоні природи острова Бурбон. Але показово, що ідилія може бути втілена лише далеко від суспільства. Єдиний, але вагомий штрих, що уточнює ідеал Ж. Санд: герої витрачають свої