Борис Віан - Осінь в Пекіні, Борис Віан

Урешті-решт, сліпі — це єдині немічні, з яких можна насміхатися, оскільки вони цього не бачать, але саме тому ніхто з них не кепкує.

— Чому в такому разі ви насміхаєтеся наді мною, обзиваючи педерастом?

— Тому що я розійшовся, тому що ви мій начальник і ваші уявлення про роботу мені нестерпні, тож я вдаюся до всіх засобів, навіть до несправедливих.

— Але ви завжди справно працювали, — дивувався Амадіс, — а потім раптом — бац! — і городите нісенітниці без упину.

— Ось це я й називаю бути нормальним, — пояснив Анна. — Могти реагувати, навіть якщо це трапляється після періоду отупіння чи втоми.

— Ви вважаєте себе нормальним, — наполягав Амадіс, — натомість спите до повного отупіння з моєю секретаркою.

— Я вже майже дійшов краю, — зізнався Анна. — Думаю, у нас з нею скоро все закінчиться. Мені хочеться сходити подивитися на негритянку...

Амадіс гидливо здригнувся.

— У вільний від роботи час робіть що хочете, — сказав він. — Але, по-перше, мені про це доповідати не треба. А по-друге, хутко повертайтеся до роботи.

— Ні, — повільно виголосив Анна.

Амадіс насупився й нервово провів рукою по втомленому волоссю.

— Це дивовижно, — провадив Анна, — якщо задуматися, скільки народу працює задарма. Сидить по вісім годин у конторах. І якось витримує там лишатися по вісім годин на день.

— Але ви теж таким донедавна були, — зауважив Амадіс.

— Як ви мені докучаєте цими вказівками на те, що було. Ніби не можна взяти й усвідомити що до чого, навіть якщо до цього був у дупі?

— Не використовуйте таких слів при мені, — попросив Амадіс. — Навіть якщо ви не маєте на увазі особисто мене — утім маю сумнів, що це так, — мені неприємно це чути.

— Я маю вас на увазі лише тією мірою, що ви директор, — сказав Анна. — Тим гірше, якщо мої засоби влучили в іншу ціль. Тепер ви самі бачите, які ви обмежені і як міцно ви приклеїли до себе етикетку. Ви так само обмежені, як добродій, що вступив до політичної партії.

— Негідник ви, — відказав Амадіс. — Крім того, ви мені фізично неприємні. А ще ви нероба.

— Та від нероб у конторах яблуку ніде впасти, — зазначив Анна. — Вони нудяться з самого ранку. Вони нудяться ввечері. А опівдні вони йдуть жерти якусь нелюдську гидоту з силумінових казанків. Після обіду вони її перетравлюють, пробиваючи дірки в папері, пишучи особисті листи, телефонуючи друзям. Час від часу з’являється хтось справді корисний. Той, хто може щось виробляти. Він пише листа, що надходить до відповідної контори. І лист цей діловий. Конторі треба лише відповісти «так» чи «ні», і справу залагоджено. Але так не буває.

— У вас багата уява, — сказав Амадіс. — І поетична, героїчна і все таке душа. Повторюю востаннє: ідіть працювати.

— У принципі на кожну дивну людину припадає один канцелярський щур, така собі людина-паразит. Єдине виправдання існуванню цього паразита — лист, що владнає проблему живої людини. Тож аби продовжити своє існування, паразит тягне з розглядом питання. А жива людина-то цього не знає.

— Досить, — не витримав Амадіс. — Чесне слово, це якісь нісенітниці. Ґарантую, що є люди, які відразу відповідають на листи. Так теж можна працювати. Й бути корисним.

— Якби кожна жива людина, — провадив далі Анна, — підвелася б і пішла по конторах шукати свого особистого паразита й укоротила б йому віку...

— Ви мене страшенно засмучуєте, — сказав Амадіс. — Я мав би вас вигнати й замінити кимось іншим, але, правду кажучи, думаю, що це все через сонце та вашу манію спати з жінкою.

— Тоді б, — не вгавав Анна, — усі контори перетворилися б на труни і кожен крихітний кубик зеленої чи жовтої фарби, кожен шматочок смугастого лінолеуму містив би скелет паразита, а силумі-нові казанки більше б не знадобилися. До побачення. Піду відвідаю відлюдника.

Амадіс Дюдю втратив мову. Він спостерігав, як Анна віддаляється семимильними енергійними кроками, легко вибирається на дюну, граючи добре злагодженими м’язами. Він накреслив примхливу лінію перемежованих слідів, що закінчувалася на м’якій піщаній вершині, а тіло далі продовжувало саме. Ще мить, і він зовсім зник.

Директор Дюдю повернувся й зайшов до готелю. Шум молотів затих. Карло й Марен заходилися розчищати накопичені довкола купи уламків. З першого поверху лунали тріскотіння друкарської машинки й тонкий тембр дзвіночка, що віщував кінець рядка. Їх заглушував металічний скрегіт лопат. На будівельному смітті вже встигли вирости блакитно-зелені гриби.

Пасаж

Професор Жуйрук наразі, безумовно, мертвий. Лише цього досить для чудової картини гонитви. Інспектор, що відправився на його пошуки, вірогідно, протримався довше, оскільки він був молодший і розпалений зустріччю з Олив. Попри все ніхто не може знати, що з ними трапилося по той бік чорної зони. Є місце для непевності, як то кажуть продавці папуг, що вміють розмовляти. Цікаво, що ми поки що так і не були присутні при зляганні відлюдника й негритянки: зважаючи на відносну важливість персонажа Клода Леона на початку, цій затримці немає жодного пояснення. Було б непогано, якби вони нарешті це здійснили перед неупередженими глядачами, адже наслідки цього повторюваного акту мають відобразитися на фізичному стані відлюдника таким чином, що можна буде передбачити з певним ступенем вірогідності, чи він триматиме удар, чи помре від виснаження. Без жодного упередження щодо майбутніх подій, ми, певно, у стані точно визначити, що збирається зробити Анжель. Можна припустити, що погляди й дії його друга Анни (що має псяче ім’я, хоча цей фактор прямо на події не впливає) мають досить значний вплив на Анжеля, якому лишається лише прокинутися остаточно, замість того щоб прокидатися час від часу й рідко до ладу, але, на щастя, завжди в присутності свідка. Закінчення історій решти персонажів, правду кажучи, менш передбачувані: чи то нерегулярне фіксування їхніх подій призводить до невизначеності радіусом у кілька градусів свободи, чи то, незважаючи на докладені зусилля, їхнє існування так і не стало реальним. Можна припустити, що внаслідок відсутності користі їх буде скасовано. Ви, безумовно, звернули увагу на незначну присутність головного персонажа, яким, безумовно, є Рошель, як і ще однієї дійової особи — Deus ex machina,[50] яким можна вважати або кондуктора, або водія 975-го, або шофера жовто-чорного таксі (колір якого