Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

ти причарувала якогось козака в Києві, – виразно промовив кожне слово Станіслав.

Аліє лише ширше посміхнулася. Вона знала, що така поведінка дратує звиклого до покірності й нарочитої поваги Станіслава Массальського, але навіть і не думала змінити тон. Аліє говорила неспішно й ледь насмішкувато.

– Так, я згодна з першим обвинуваченням. Я справді врятувала від смерті сина нашої з тобою матері. А щодо другого… – вона раптом посерйознішала, продовжуючи: – Так, мабуть, теж згодна.

За мить гірка усмішка знову з’явилась на її устах.

– То я можу віддати тебе під суд за обидва твої гріхи, – все ще спокійно сказав чоловік, але обличчя його наливалося кров’ю.

– Так, якщо не боїшся заплямувати честь свого роду, – відрізала Аліє. – Нашого роду. Я все ж таки Аліє Тишкевич, не забувай.

– Та звідки я знаю, що ти справді нашого роду, що ти не самозванка?! – не витримав нарешті Станіслав, вибухаючи.

Аліє похитала головою.

– Я теж не знаю. Це вони, – кивком голови вказала на двері в бенкетну залу дівчина, – вдають, що знають. Я не просилася під крило вельможних Тишкевичів, мене привезли сюди майже силоміць. Я – дочка Халіля, бея Кафи, намісника турецького султана в Криму, – на цих словах вона підвелася й стала перед Станіславом. Така низенька в порівнянні з ним, але така тверда й спокійна, що той навіть відступив на крок назад.

Дівчина зітхнула:

– Іншу частину моєї історії розказали за мене. І твоє право – вірити, чи ні.

– Це не їм я не вірю. Я не довіряю тобі. Жодного слова правди! А хоч би ти й була з роду Тишкевичів, я ніколи тебе не прийму. Але в тебе є один вихід, як уникнути суду. Ти маєш вийти заміж, за кого скажу.

– Ні.

Її відповідь прозвучала суворо й упевнено.

– Жаль тебе розчаровувати, соколе, але я не збираюся заміж.

Станіслав побагровів ще більше. Він не був готовий до такого супротиву й здавалося, із його очей зараз мали посипатися іскри.

– Ти зробиш те, що я накажу, інакше я зживу тебе зі світу, – крізь зуби процідив він.

– Можеш зробити це просто зараз, – Аліє незворушно протягнула йому свій кинджал.

Той самий турецький кинджал, який увесь час тримала при собі.

– Хіба ж девізом Тишкевичів не є «nec aspera terrent»? Труднощі нас не лякають, чи не так? Убий мене.

Вихопивши з рук сестри ніж, Станіслав уже готовий був ударити в навмисне підставлені дівчиною груди, але крик позаду примусив його спохватитися. Кричала Степанида, яка спостерігала за всім з-за напіввідкритих дверей. Коли Станіслав обернувся на неї, вона налякано прикрила рот руками й вибігла з кімнати. Він же з люттю перевів погляд на незворушну Аліє, потім на кинджал і з такою силою жбурнув його об підлогу, що аж тріснула мармурова плита.

Із приїздом Станіслава все змінилося. Дівчині більше не влаштовували оглядини й за її спиною чекали якогось вельможного гостя з Литви, із яким Станіслав вирішив поріднитися.

Дід відсторонювався від Аліє, а коли вона заводила розмову, що не хоче іти за людину, якої навіть не знає, він відповідав:

– А за кого підеш? Ти вже вдосталь розважилася, час прислужитися своїй сім’ї.

– Я хочу вийти з любові!

– Дурниці! Любов до добра не доводить! Чи ти хочеш, як твоя мама, закінчити в монастирі?

– О ні, моя мама скінчила в золотій клітці! А я – покінчу з собою!

– Краще піди помолися за спасіння душі. І готуйся, завтра приїде наречений. Маєш бути чемною!

Пан Голембійовський зі Жмуді приїхав у неділю, одразу по церковній службі. Він виявився молодшим, ніж уявляла собі Аліє, вищим і тупішим. Густаву Голембійовському було під сорок, він виявився високим і худим, як тичка, що не відповідало його віку та статусу, адже кожен шляхтич мусив демонструвати своє здоров’я і достаток великим животом.

Схоже, він був дуже дружнім зі Станіславом, якому обіцяв у подарунок великі землі й протекцію в сеймі.

Пан Густав перебував у захваті від Аліє. Він говорив високими фразами, нахвалюючи чесноти дівчини, яка мовчки сиділа за столом, колупаючи гуску з яблуками в своїй тарілці.

– То ти говориш латиною, квіточко моя? – звернувся нарешті й до неї Густав.

– Homo homіnі lupus est[11], – схилила голову в поклоні вона.

– О, чудесно! – вигукнув її наречений, і Аліє збагнула, що він не зрозумів жодного слова.

– Я ще й влучно стріляю, – широко посміхнулася йому Аліє, але одразу ж зойкнула від болісного штовхана, який отримала від Станіслава під столом.

– Так, Аліє має багато талантів! – сказав він, переводячи розмову.

На цьому її знайомство з Густавом скінчилася. Дівчина знала, що їй готують весільну сукню, але відмовилася брати в цьому бодай яку-небудь участь. Служниці робили все за своїми уподобаннями та на свій страх і ризик, але вони розуміли Аліє, намагаючись якнайменше нагадувати їй про трикляте весілля. Скоро панночка поїде кудись у далеку Жмудь, що поставала в уяві челяді суцільними лісами й болотами, дикими й безлюдними. А сама наречена навіть не бажала нічого уявляти.

До весілля лишалося всього кілька днів. Починали приїздити родичі, будинок заповнився людьми, пустими й гамірливими. До того ж, скоро повинна була прибути й таємнича наречена Станіслава – якась молода вдова з Києва.

Усі ці дні Густав не переставав нахвалювати Аліє, а та воліла мовчати й коритися волі діда, хоча й помічала, як зневажливо той ставиться до простакуватого Голембійовського.

Вечоріло, усі гості зібралися навколо столу на вечерю, але нареченого все не було. Він поїхав до Києва за весільними подарунками, та вже давно мав повернутися.

– Що ж це він так забарився? – непокоїлася якась далека родичка Аліє, імені якої вона навіть не намагалася запам’ятати.

У всіх бурчало в животах, але за стіл ніхто без веління Януша сідати не смів.

Нарешті знадвору долинув стукіт кінських копит. Усі гості полегшено зітхнули й висипали на подвір’я зустрічати жениха.

Але Густав не поспішав виходити. Його обличчя було ще білішим, ніж звичайно. Здавалося, він осунувся й постаршав ще на десяток років.

– Що сталося? – понуро запитав Януш.

– Мене упіймали розбійники! – криком відповів Густав. Його руки досі трусилися. – Вони змусили мене пообіцяти віддати їм найдорожче в обмін на моє життя і… – він ковтнув слину, – мою честь. Я… Я пообіцяв, що зроблю, як вони хочуть…

– І що ж вони захотіли? – кинувся до товариша Станіслав.

– Вони… Ці розбійники сказали, що заберуть мою наречену, панночку Аліє…

Дівчина отетеріла. Вона так і завмерла на порозі з роззявленим ротом.

– Але