Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

були скликані всі слуги, але ті лиш знизували плечима, вдаючи, що не знають, у чому річ.

– Що це сталося зі старою, що вона раптом серед ночі згадала про правнучку? – шепнула Павлина іншим і одразу замовкла під гнівним поглядом пані.

Ключниця Варвара, покоївки Павлина та Степанида, кухарка Ольга – усі покірно вислуховували нарікання старої, на мигах змовившись ні за які погрози не видавати свою юну покровительку. Один лиш конюх Войцех задумливо походжав світлицею й нарешті сказав.

– Спокійно вкладайся спати, ясновельможна пані, я привезу панночку додому до перших півнів.

– Ага, то ти таки знаєш, де вона! – скрипучим переможним голосом закричала княгиня. – Е-е, ні, готуй сани – ти відвезеш мене саму до цієї пройдисвітки!

Служниці змірили Войцеха таким поглядом, нібито він зрадив рідну маму чи свою вітчизну.

– Пан Януш приїздить на світанку, – тихо сказав він жінкам, проходячи повз них. – Краще б дівчаті сьогодні було лишитися вдома.

Надворі вже починало капати зі стріх, під ногами з’являлися калюжі, а сани застрягали в болоті. Шляху було майже не видно, бо свічний ліхтарик видався не спроможним боротися з густою нічною темрявою. Нарешті Войцех зупинив коней біля великої дерев’яної хати на самому краю Житомира. З-за прочинених дверей долинала весела музика й крики, у вікнах палахкотіли свічки.

– Зачекай на мене тут, ясновельможна, повернуся за мить із нашою дівчинкою.

– Оце вже ні! – де й узялися сили в старої пані, яка хвацько злізла з санчат і зашкутильгала до дверей хати на своїх двох. – Господи, боже милостивий, послав же ти мені дитя! Де ж це видано, люди добрії, щоб шляхетна панна до простолюду на досвітки[10] подавалася!

Відкривши двері, княгиня так і завмерла на порозі, не спроможна більше вимовити й слова. Її шляхетна правнучка витанцьовувала з якимось вусатим парубком просто на широкій лаві. Навколо гамірно тішилася молодь, плескаючи в долоні й підспівуючи музикантам.

Лише помітивши княгиню, музики перестали грати, а юнаки й дівчата заклякли на місці. Сама ж Аліє, розпашіла й п’яна від танцю, не одразу збагнула, що за гостя з’явилася в хаті.

– Молодь міряється силами, хто кого перетанцює, – поспішила пояснити юрка вдова-господарка. – Нічого непристойного!

– Це для вас, чернь, нічого непристойного! – заскрипіла зубами княгиня. – Щоб моя онука, мов дикунка, робила вихиляси з якимись холопами! Та краще монастир!

Аліє витерла піт з лоба й на цих словах завмерла, ніби вкопана. Звісно, монастир! Це так почесно й так безпечно для якоїсь вигаданої сімейної честі!

– Невдячна! Після всього, що я для тебе зробила!

Аліє заплющила очі. Їй здавалося, вона зараз вибухне. Від сорому за свою родичку, від гнівних слів, що розпирали її зсередини й хотіли вирватися на волю, від почуття несправедливості й нерівності світу. Але вона згадала ту, найпершу розповідь ключниці Варвари й примусила себе замовчати.

Так, не проронивши жодного слова, вона доїхала до самого дому, слухаючи безперервний тріскіт і докори прабабки.

А за кілька годин справді приїхав Януш. До Аліє було приставлено охорону з трьох стрільців. Їй заборонялося залишати будинок із будь-якого приводу без дозволу на те діда. Тепер було гірше, ніж у гаремі хана – золота клітка зачинилась на замок. Життя знову зробилося рівномірним, розважним і буденним. Безпросвітним, як думала Аліє. А Лазар так і не повертався…

Після приїзду Януша минув лише тиждень, та для Аліє він видався місяцем. Сувора сніжна зима змінювалася на весну, збуджуючи десь глибоко в душі сподівання на щасливі зміни й у житті, але дівчина вже втратила віру. Усе знову зробилося байдужим. Походжаючи залами величезного палацу, гуляючи вуличками міста, чуючи за спиною пересуди міщан чи проводячи години в дідовій бібліотеці, вона почувалася чужинкою в неналежному їй світі. Ще більш чужою, ніж була до того. Аліє уперто відмовлялася відвідувати сусідніх панів і пані, які все припрошували до свого гурту, хоча давно вже за очі прозвали її дикункою. Міська молодь, завбачивши дівчину в супроводі стрільців, а то й самого пана Януша, воліла триматися якнайдалі.

Була субота, за столом зібралася шляхта з усіх околиць, щоб відсвяткувати Сорок мучеників. Аж раптом посеред тієї урочистої вечері з цілим натовпом поважних гостей, у дверях з’явився несподіваний гість.

– Станіслав! – сплеснула долонями бабця, й не встала – зістрибнула – зі свого стільця, аби обійняти його.

Убраний у парадний військовий стрій, із перекинутою через плече леопардовою шкурою та гордо піднятою головою в залу зайшов красень Станіслав. Він зняв опушену вовчим хутром й прикрашену фазановим пір’ям шапку та поклонився перед дідом, прабабкою та гостями. Русявий і засмаглий, із такими ж пронизливими темними очима, як у Аліє та її рідних братів, і тонкими рисами загартованого в бою обличчя.

– Ідеал лицаря! – вигукнула пані Білоцерківська, яка мітила Станіслава собі в зяті.

– Боже, який красень! – і собі бовкнула Павлина.

– Повернувся з королівської служби, – поважно зашепотіли пани за столом.

Тим часом Станіслав поцілував руку радісного діда й обійняв княгиню. Його одразу ж посадовили праворуч від Януша, на місце, яке до цього займала Аліє. На дівчину новоприбулий гість не звертав жодної уваги, незважаючи на те, що вони сиділи пліч-о-пліч. Коли ж Януш намагався заговорити про неї, Станіслав переводив розмову й відрізав собі новий шматок м’яса з шафраном.

Після вечері заграли запрошені музики. Але танців, як водилося в маєтку Тишкевичів, ніколи не влаштовували. Гості розійшлись по залі, заводячи поважні розмови й сідаючи грати в карти. Пані Білоцерківська взяла Аліє під руку, але та прудко вивернулась, поквапливо залишаючи гостей під приводом головного болю.

Аліє пішла у свою улюблену синю вітальню та, влаштувавшись зручніше в кріслі, бездумно задивилася у вікно. Їй не хотілося ані остогидлого натовпу, ані зустрічей зі Станіславом. Ця людина вселяла в неї безпричинний страх і роздратування.

Але зустрічі хотів Станіслав. Він ввійшов у вітальню й зупинився перед дівчиною.

– Люди називають тебе моєю сестрою. Але навіть якщо ти справді дочка тієї жінки – я ніколи не назву себе твоїм братом.

Дивлячись просто у вічі Станіславу, Аліє перевела подих і ледь помітно посміхнулася. Вона не підвелася з крісла, а навпаки – ще зручніше вмостилася на ньому впівоберта до свого гостя.

– Я повною мірою заплатила за гріхи нашої матері. І продовжую платити. Від мене відрікся брат, із яким я виросла, то чого ж я маю чекати, що брат, якого бачу вперше в житті, буде мене любити?

– Тебе обвинувачують у влаштуванні втечі татарина, якого засудили до страти в Кам’янці. А ще – у відьомстві. Кажуть, що