Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

class="p1">– Можна! Я добре знаю, що таке служба, – підморгнула вона. – І попіклуйтеся про те, щоби приїжджий пан застав мене в світлиці одну. Та що б ненадовго, – погрозила пальцем вона, сміючись, і служниці все зрозуміли.

Пана Комарницького вела до зали Павлина, молоденька круглолиця служниця, що віднедавна працювала в Тишкевичів. Вона мило з ним щебетала й припрошувала пригоститися марципанами. Інші служебки навмисно відволікли Януша й стару пані, твердячи їм про якісь нагальні справи, тож Комарницький осмілів без нагляду господаря й уже двічі ущипнув Павлину за розлогі стегна. Захоплений повнотілою Павлиною, Єжи Комарницький не зразу помітив Аліє, що сиділа в кутку, тримаючи в руках лютню. Тоді Павлина повернулася до татарки й твердим голосом з легким роздратуванням наказала їй:

– Заграй щось для пана, Христе! Чи він так і буде чекати на господарів у тиші?

Аліє покірно схилила голову, ніби не впізнаючи Комарницького, і почала грати, наспівуючи ті самі канти, які співала колись у маєтку Загородніх. Пана Єжи немов блискавкою ударило. Він миттєво втратив усякий інтерес до Павлини, грубо крикнувши їй:

– Ходи-но, принеси мені ще вина!

Коли Павлина покірно зникла за дверима, пан підійшов до Аліє і, ставши просто над нею, щасливо вишкірився, відчуваючи себе вже майже переможцем. Навіть його руді вуса від радості підскочили вгору.

– Пам’ятаєш мене, Христино? – пихато сказав він, потираючи каблучку на пальці.

Аліє припинила грати й підвела на нього бурштинові очі.

– Звісно, – спокійно відповіла вона, поглядаючи на Єжи знизу вгору. – Ти той негідник, який намагався спалити Цибулів. Ти той, через якого загинули люди, які були мені дорогі. Як же я можу не впізнати розбійника й убивцю?

Одразу по цих словах пролунав ляпас. Аліє приклала руку до свої щоки, але продовжувала з викликом дивитися на Комарницького.

– Ти – нікчема, – сказала вона, розтягуючи кожен звук, насолоджуючись тим, як обличчя Комарницького заливається фарбою. – Я знаю, що ти приїхав сюди свататися до панночки Аліє, але вона ніколи за тебе не вийде! Я розкажу їй про всі твої гріхи! Ти не гідний називатися шляхтичем!

Лютня зі дзвоном упала на підлогу. Комарницький схопив татарку на волосся й, сильно потягнувши на себе, повалив на підлогу. Він боляче вдарив її ногою в живіт так, що вона аж закричала від болю.

– Отак тобі, с-стерво! Отримай своє! Звикай, бо тільки так і слід поводитися з такими, як ти! – він знову боляче відтягнув її за коси, повертаючи до себе обличчям. – Коли я одружуся на цій Аліє, ти будеш повзати, молити пощади, але я… я відріжу тобі язика за такі слова!

– Як ти смієш?! – почувся за спиною в Комарницького здивований і, водночас, розлючений голос пана Януша.

Комарницький здригнувся, але косу Аліє з рук не випустив.

– Твоя служниця мала необачність піддати сумніву моє добре ім’я, звести на мене наклеп! Їй потрібно негайно дати канчуків!

За мить кулак Януша до болю врізався в ніс безталанного Комарницького. Бризнула кров, а сам Комарницький ледь втримавшись на ногах, здивовано відпустив волосся дівчини. За мить Януш уже тримав його за комір жупана та зло цідив крізь зуби:

– Ти усвідомлюєш, нікчемний холопе, що щойно підняв руку на мою внучку, Аліє Христину Тишкевич! Бачу, що ні! Чекай-чекай, зараз я дам тобі зрозуміти, що кожен, хто торкнеться до неї бодай пальцем, дуже скоро про це пожалкує!

Нещасний Комарницький переводив погляд то на Януша, то на побиту ним дівчину, якій Павлина допомагала підводитися з підлоги. Його очі округлилися, і він зміг лише промимрити:

– Я не знав… Я думав…

– Наступного разу, пане Комарницький, думай головою! – прошипіла Аліє, поправляючи розтріпане волосся. – Дідусю, ти бачив, що він зі мною скоїв? Ти ж не залишиш його без покарання?!

– Не смію залишити, люба моя, не смію. Готуйте канчуки!

– А як же суд? – заскиглив Комарницький.

– Я – Януш Тишкевич, я сам собі суд, – огризнувся той, передаючи Комарницького своїм пахолкам.

Помста не принесла бажаної насолоди. Кілька приємних миттєвостей Аліє все ж отримала, але минулого було вже не повернути.

Проте, ця несподівана зустріч принесла свої плоди – вона примусила Аліє відчути давно забутий смак життя. Щось усередині прокинулося й бажало вирватися на волю. Цей світ багатих і вельможних із власними законами й умовностями, власними правилами й обмеженнями, зробився для неї замаленьким. Необхідно було міняти правила, або ж вчитися отримувати вигоду зі свого положення.

Тепер Аліє все більше брала до рук книги, ба, навіть сама намагалася писати. Вона все ближче сходилася з челяддю й не соромилася прилюдно жартувати з ними, обіймати й називати їх своїми товаришами. Старий конюх Войцех привів їй коника, один в один схожого на Омара, і тепер дівчина годинами вовтузилася біля свого жеребця, нерідко таємно залишаючи панське подвір’я.

Але все одно після такого насиченого подіями літа їй здавалося, що вона просто марнує свій час. Шалено бракувало чогось. Чи когось.

Одного вечора, заклеївши сургучем аркуш паперу, вона покликала до себе Лазаря – сина своєї покоївки Степаниди. Лазар мав не більше п’ятнадцяти літ і був без тями закоханим у Аліє. Ніхто їй про це не говорив, але дівчата такі речі відчувають. Саме тому її вибір зупинився на юнакові – більше нікому панночка довіряти не хотіла.

– Візьми цього листа, – наказала йому Аліє. – Його треба відвезти до Кам’янця, віддати особисто в руки лікаря пана Ґурського, Адріяна Львів’янина, або його помічниці, Уляни.

– Ти занедужала? Тобі потрібен лікар, панночко? – збентежився Лазар.

Аліє похитала головою.

– Мені потрібен друг, – сумно відповіла вона.

– Я можу бути твоїм другом! – гордо вип’ятив груди юнак, поблискуючи небесно-синіми очима.

– І я дуже це ціную!

Аліє посміхнулася. Світлий худорлявий хлопчина був ладним на все заради неї, але від того вона почувалася лише гірше, відсилаючи його так далеко. Аліє пам’ятала, що вона всім приносить нещастя, але вдіяти з собою нічого не могла. Вона закусила губу й іще раз уважно подивилася на Лазаря, нібито вивчаючи його, від чого той залився багрянцем.

– Відвези листа. І ось цей перстень, – дістала Аліє перстень зі своїм новим гербом – гербом Тишкевичів – короною над зображенням переможеного мусульманського півмісяця.

Вони повинні приїхати. Вони неодмінно приїдуть і розрадять.

– Де та бісова дівчина?! – лаялася на челядь стара княгиня.

Служки стояли в рядочок, понуривши голови. Було вже за північ, як пані Софія зненацька ввійшла до світлиці Аліє й не знайшла її в покоях. Учинивши лемент, луна від якого могла долинути до самого Києва, княгиня підняла зі сну увесь дім. Одразу