Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

– Ти правильно все зрозумів, Лукаше, – голос Аліє звучав рівно та спокійно, крижинки виблискували в її темних очах. – Тобі немає місця в моєму новому світі. Повертайся до своєї матері. Бери шлюб із Меланкою. Прощай.

Кивком голови Аліє вказала на двері й відвернулася, збираючись залишити кімнату з протилежного боку, але Лукаш зловив її за руку.

– Гей, панночко! Ти ж їх не знаєш! Може, вони й не сім’я тобі зовсім!.. Тоді давай утечемо! Оселимось за Січчю, як і хотіли, побудуємо власний світ!

– Відпусти. Іди собі, – ледь чутно прошепотіла вона, вириваючись із рук Лукаша. – Не сумнівайся, вони – моя справжня сім’я. Вони попіклуються про мене.

Лукаш не міг повірити тому, що бачив і чув. Він уперто відмовлявся вірити.

– Але ж ти подолала весь цей шлях не заради них! Ти зробила це заради мене!

– Заради себе, – холодно відповіла Аліє. – Я все роблю лише заради себе. Ти мене не знаєш. Я не здатна на самопожертву. Іди й ніколи більше не вертайся! Ти мені не рівня. Тобі не місце тут.

Аліє проковтнула гіркий клубок, що здавлював горло, і відвернулась, стрімко виходячи з кімнати й залишаючи Лукаша на самоті зі своїм розпачем.

Час тягнувся довго. Дні за днями проходили за вікном, а осінь із убраної в золото молодиці перетворювалась на зморшкувату стару. Земля прагла снігу, але снігу не було. Аліє щодня годинами просиджувала біля вікна, вишиваючи в очікуванні білого марева, якого майже ніколи не бачила в себе в Криму. Але снігу не було, як і не було радості. Замкнена в жіночій половині, ніби в гаремі, вона бездумно ходила панськими палатами, неспроможна примусити себе робити що-небудь окрім вишивання, щодня вислуховувала жалі своєї бабки-княгині, плітки покоївок і завивання вітру, котрий ніяк не вщухав. Неділя була відведена для служби в костьолі, на яку родина їхала разом на оббитому пурпуровим оксамитом ридвані.

Щотижня дід привозив нових і нових кавалерів. Знущання над женихами стало улюбленою, та власне, і єдиною розвагою Аліє.

– Раджу тобі, пане Білосвитко, їсти більше редьки, – казала вона товстому юнакові з сусіднього маєтку. – Якщо кожен день з’їдатимеш пучок редьки натщесерце, то швиденько схуднеш і за якісь півроку будеш якраз мені під стать!

– А ти, панночко, обіцяєш за півроку ні за кого іншого заміж не вийти? – недовірливо питав він.

– Та хіба я схожа на дівчину, яка б сміялася з такого поважного приводу як шлюб?

Або ще бавилася вона зі старим паном Галятовичем: усе в нього подарунки випрошувала – то сережки, то опанчу дорогу, а потім одягала в ті речі своїх прислужниць, коли пан заходив до них на гостину.

Її дід, вельможний шляхтич Януш Тишкевич, бував вдома зрідка, здебільшого по неділях та у свята. Він дуже зрадів появі Аліє, але за всіма справами ніяк не міг частіше приїздити додому, до Житомира. Пан Януш справив на неї гарне враження – він був суворим зі своїми підданими, але добрим до неї. Але Аліє знала, що ніколи не пробачить йому того, що він зробив із мамою.

– Вибери собі нареченого, інакше виберу я! – кожного тижня погрожував їй дідусь, але вона падала йому в ноги й слізно молила не віддавати поки нікому її, таку молоду, бо вона ж лише щойно знайшла нарешті свою сім’ю й зовсім не хотіла з нею розлучатися. Все, що працювало колись із батьком, працювало тепер і з дідом. Дід розчулювався, що все частіше ставалося з ним на старості літ, і пробачав усі насмішки над сватами й сусідами, але продовжував щонеділі водити в дім вельможних чоловіків – може, котрийсь і полюбиться.

Та Аліє знала, що не полюбиться. У своїй уяві вона вже тисячу разів одружила Лукаша з його нареченою, образ якої ніяк не стирався з її пам'яті; у молодят з’явилися діти й велика садиба над Дніпром. Аліє не сміла уявляти нічого іншого. І разом з тим, кожного разу, визираючи в вікно, вона очікувала побачити його. Ось він стоїть, як і того проклятого дня, чекаючи на Аліє. Довіряючи їй!

Вона не могла собі простити. Тоді, попрощавшись із Лукашем, Аліє душила в собі сльози, не годна навіть дихати. Вона рятувала його, розриваючи навпіл серця – його та своє. Дуже боліло всередині, й цей біль ніяк не вщухав. Але того вечора вона знову заборонила собі плакати.

Нарешті випав сніг. Холодний і колючий, але такий бажаний. Це мало б бути хоч якоюсь розрадою в остогидлій золотій клітці! Але панночка не помічала свого довгоочікуваного чуда. Із самого ранку Аліє ніби підмінили. Вона веліла покоївкам розшукати ключницю. Ту саму, яка розкрила їй очі на Тишкевичів першого дня. Баба Варвара Ковальчиха добре ворожила й розбиралася в сновидіннях, а Аліє наснився дуже дивний сон. Він був таким яскравим, що дівчина не сумнівалася – це був знак, який треба було конче зрозуміти.

– Бабо Варваро, а що, коли сниться, як у тебе стріляють?

– О, се значить чекай гостей з минулого, – не задумуючись відповіла ключниця.

– Он як… – серце Аліє стрепенулося, і вона підбігла до вікна, бажаючи перевірити, чи не приїхав раптом той, кого вона чекала більше від усіх на світі.

Дівчина визирнула надвір і вражено заклякла на місці, а потім зі злістю затягнула фіранки.

– Бабусю, мій сон здійснився!

– Хто ж то приїхав, голубонько?

– Той, кого я воліла би ніколи більше не зустрічати! – крізь зціплені зуби процідила вона. – Це Пан Комарницький з-під Умані. Він приніс мені стільки лиха… Його руки по лікоть у невинній крові.

– Це ж пан, певно, на оглядини приїхав, панночко Аліє, – змовницьки підморгнула Аліє старенька.

– Ти права, бабусю! – раптом підбадьорилась Аліє. – Улаштуємо йому благословенну гостину!

Аліє наказала служницям знайти для неї якесь простеньке вбрання. Уся челядь, котрої в домі було забагато, любила Аліє, бо дівчина ставилася до них зовсім інакше, ніж пан Януш чи стара княгиня. Вона зверталася до них, ніби вся челядь була їй рівнею, котрій не наказують, а просять.

Служниці кинулися виконувати наказ панночки, приносячи свій власний одяг. Аліє огляділася й обрала простеньку сорочку з дуже глибоким вирізом і яскраву корсетку, що високо піднімала її груди. Її волосся вже достатньо відросло, щоб заплести його ззаду в колосок й заквітчати простими паперовими квітами. Челядинки дивувалися, але виконували всі її забаганки.

– Слухайте уважно! Нині поводьтеся зі мною, ніби я, така ж челядь, як і ви.

– Але як можна, панночко! – почали заперечувати жінки.