Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

з Лукашем говорили мало, почуваючи себе незручно в оточенні людей Тишкевича. Аліє все розпитувала їх про свою родину, але вони поводили себе стримано й воліли з нею зовсім не розмовляти.

Чому мама не казала, що вона князівського роду? Дівчина не могла позбавитись почуття, що від неї досі щось приховують. Щось важливе й таємниче, щось, що може примусити її повернути назад і тікати світ за очі. Але вона не могла втекти, не дізнавшись правду.

Нарешті двері безшумно відчинилися й у кімнаті з’явилася стара пані в супроводі двох служниць. Вона виглядала зовсім немічно, але все одно намагалася рівно тримати спину й пересуватися без допомоги своїх помічниць, спираючись на костур.

– То це ти, Христино? – скрипучим голосом проговорила вона, торкаючись зморшкуватими пальцями щоки дівчини.

Сліди побоїв на обличчі Аліє вже зійшли, нова сукня, яку придбали їй для зустрічі з родичами, робила її схожою на справжню шляхтянку. Вона дійсно дуже походила на жінку, зображену на одному з портретів.

– Ні, пані. Христина – моя мама, – покірно схилила голову в поклоні дівчина.

– Ох, і завдала ж нам клопоту ця Христина! – не змінившись в голосі сказала пані. – Я – княгиня Софія Заславська-Тишкевич, твоя прабабка.

Княгиня Заславська! Аліє здригнулася. Вона присіла на одне коліно, цілуючи перстень на руці Софії, а всередині вирувала буря – чому мама їй ніколи про це не говорила?!

– Ваша світлість, розкажіть мені про маму, благаю! – гаряче попросила в неї Аліє, не підводячись з коліна.

– Завдала ж нам клопоту ця Христина, – знову повторила княгиня.

Її погляд був неначе затуманений, а на обличчі не відобразилося жодного почуття.

– Вона була неслухняною дитиною. Увесь час пропадала, то за своїми книгами, а то ще гірше – стріляла з лука, їздила верхи, нібито не існувало інших, більш достойних жіночих занять. Коли Христині виповнилось дванадцять, ми віддали її заміж за Андрія Массальського. Батько Андрія був старим Янушевим військовим другом, тож наша єдна голубка змалку була обіцяна йому. У тринадцять років Христина вже народила йому первістка. Сина…

– Сина? – стрепенулася Аліє.

Вона й без того сиділа, мов на голках, а тут ще й мамин син… Її брат!

– Його звати Станіслав, – продовжувала Софія так, наче говорила про буденні речі з давньою знайомою чи навіть своєю покоївкою. – Радість і надія наша.

Аліє на мить здалося, що старій пані байдуже з ким розмовляти та про що розповідати, аби тільки її слухали. Вона тепер напівлежала в кріслі, примруживши очі, і всім своїм виглядом показувала, хто в цьому домі голова.

– За півроку… чи, може, за рік? Хто вже пам’ятає… після народження Станіслава Христина втекла з молодим козаком, цим лайдаком, який служив у її чоловіка.

– Що?!

– Вона зникла. Про неї ніхто нічого не знав. Пізніше ми почули, що Христину бачили в дівочому монастирі в Густині, вона збиралася прийняти постриг. Мабуть, покинув її той козачок. Холопам, серденько, довіряти не можна!

Ми вирішили простити бідолашну й послали за нею людей. Та наші люди приїхали запізно – на монастирські землі вчинили набіг татари. Христина саме була за мурами, бо ходила в місто за лікарем для однієї з сестер. Нам сказали, що її забрали кримчаки.

Аліє сховала обличчя в долоні. Уся розповідь здавалася такою нісенітницею, однак, водночас усе сходилось.

Усе, що вона знала від мами про її юність було пов’язане з монастирем. Мама ніколи й словом не обмовилась ні про шляхетну родину, ні про чоловіка й сина, ні про козака…

– А, може, він загинув?

– Хто? – спохватилася стара княгиня, що ненароком задрімала.

– Той козак.

– Та хтозна. Я певна, що покинув її заради якоїсь чорнобровішої. Чи на Січ пішов, а свекруха намірилася її зі світу зжити. От і подалась, небога, в монастир. Хіба ж ми теє знаємо?

Сказавши це, стара закрехтіла й, знявши з шиї дзвіночок, голосно задзвеніла ним, хоча служниця стояла лиш за два кроки від неї.

– Відведи мене в покої. Час уже спати, пізно, – сказала вона служниці, коли та, мов дресирована мавпочка, підбігла на дзвін.

– А що робити з панночкою? – тихо запитала в княгині служниця.

– Як що робити? Хай Януша дожидається. Або хай спати лягає. Або хай вимиється, бо сам чорт не знає, на кого вона схожа.

Лишившись на самоті, Аліє знову закрила очі руками й довго так сиділа непорушно. Тихий стукіт примусив дівчину підняти голову. У очах не було жодної сльозинки. У них було пусто, ніби хтось вийняв душу з тіла, що полонило її. Усе, у що вона вірила з дитинства, було брехнею. Чи знала вона свою маму? Із ким прожила все своє життя?

Аліє дивилася перед собою й нічого не бачила. Стара жінка, ключниця пана, зовсім зморшкувата й згорблена, із покритою білим очіпком головою, близько-близько підійшла до дівчини. Від неї запахло липовим цвітом, і Аліє її присутність несподівано заспокоювала.

– Вони убили його, – прошепотіла старенька.

– Кого? – від несподіванки Аліє стрепенулася, але вже знала відповідь.

– Козака, що смів полюбити твою матір. Одразу, як дізналися. Не могли стерпіти такої ганьби.

– Як це сталося? – перехопило подих у Аліє.

– Спершу твій дід, Януш, спалив увесь хутір, звідки той козак був родом. Він шукав коханців, а їх там вже не було. Він мордував хуторян, але ніхто не бажав видавати, куди вони подалися. Та у кожному світі, дитя, знаходиться свій іуда… Пан Тишкевич знайшов їх… Але Христина більше сюди не повернулася.

– Вона втекла від нього в монастир, – продовжила Аліє.

Старенька сумно кивнула, поклавши руки на плечі дівчині.

– Ох, дитино..! Аби лишень не сталося того самого і з твоїм козаком, який там, надворі, не знаходить собі місця…

– Лукаш! Зовсім забула про нього! Я зараз вийду! Ні… – раптом отямилася Аліє. – Краще, поклич його сюди.

Ключниця кинула на Аліє допитливий погляд, ніби намагаючись прочитати її думки.

– У цій сім’ї не можна любити. Ой, дитино, не можна…

– Аліє! Серце моє! – кинувся Лукаш до дівчини. – Ну нарешті! Думав, ти вже забула про мене, не пройшла свої мідні труби! Ти вже зустрічалася з родичами? Заплутана історійка, га?

Лукаш підморгнув і хотів обійняти, але натомість, відчувши несподіваний холод із боку дівчини, взяв її легенько за підборіддя й повернув обличчям до світла. Полум’я свічки ледь-ледь освітило лице Аліє. Воно було льодяним і незворушним, рішучим, як у покійної пані Софії перед тим злощасним боєм.

– Ну-ну, серденько, ти ж маєш бути щасливою?

– Я щаслива, – відрізала дівчина.

– О, то, може, ти, завидна наречена,