Наталія Довгопол - Три хрестики Аліє

Аліє розказала Лукашу все. Від першої зустрічі до останньої своєї думки про нього. Вона відчувала його губи на своїх, коли вони зупинялися на відпочинок, відчувала тепло його рук, і їй здавалося, що життя до нього було всього лише примарою.

Та дорога мусила скінчитися. Мури монастиря, жінки в чорних та білих рясах, монастирський сад із запашними сливами й перестиглими грушами – це привело Аліє до тями. Сьогодні вона мусила скінчити розпочате, щоб потім, звільнившись від обітниць, вступити в своє нове життя.

Лукаш допоміг їй злізти з коня. Він торкався її, мов коштовної порцелянової ляльки, ніби вона й досі була розкішною дочкою бея, а не обірванкою із засаленим волоссям, що соломою стирчало з-під потріпаної хустки. І Аліє нарешті була щасливою.

– Втомилася, серденько?

– Що ти, я не втомилася, – скривила душею вона, ледь втримуючись на ногах.

Від виду монастиря, у якому жила її мама, де думала зостатися вона сама, дівчині чомусь зробилося моторошно.

– Треба знайти паніматку-настоятельку й поставити крапку в цій історії, – швидко сказала вона, цілуючи Лукаша. – Зачекаєш тут? Я швидко.

Масивні ворота надбрамної церкви були відчинені. Аліє зайшла на монастирське подвір’я й одразу ж запитала привітну послушницю, що копалася в квітнику:

– Як мені побачитися з пані настоятелькою?

– Через он ту галерею. Далі перші двері ліворуч, а там спитаєш мати Лукерію!

Гаряче подякувавши, Аліє помчалася по галереї, тримаючи напоготові маминого хрестика, уже мріючи про власний дім над Дніпром, дітей, що будуть схожими на Лукаша…

Паніматка була в себе в келії.

– Як, кажеш, тебе звати? – відірвавшись від паперів, підвела на неї очі настоятелька.

Це була висока жінка з гордою поставою та пронизуючим до кісток поглядом.

– Аліє. Маму мою звали Христиною. Її забрали татари під час набігу.

– Христина… Пам’ятаю її. Я тоді була звичайною інокенею, ми з нею товаришували.

– Розкажіть мені про матір, паніматко!

– Вона була… – Лукерія замислилася, ніби згадуючи. – Дуже схожою на тебе! Дивлюся на твоє миле личко й неначе бачу її перед собою. Утім… Ходімо зі мною, дещо тобі про неї розкажу.

Настоятелька встала з-за столу, але дівчина її зупинила.

– Ось, – протягнула вона хрестика, якого все тримала в долоні. – Це хрестик моєї матері. Вона віддала його мені, щоб я не забувала, де моє коріння.

Мати Лукерія уважно й ніби оцінюючи поглянула на хрестик, а потім і на саму Аліє.

– То ти народилася в полоні?

– Ну, я би це полоном не назвала, паніматко…

Та взяла хрестика й, мов цінну реліквію, поклала собі на стіл. Потім вона підійшла до дверей і ще раз запропонувала Аліє прогулятися.

Дівчині зробилося ніяково і від того припрошування, і від погляду Лукерії, але відмовитися вона не наважилась. Та й дуже кортіло дізнатися щось нове про маму. Тим часом мати-настоятелька шепнула щось служці, яку зустріла на галереї й, широко посміхнувшись, повела Аліє в сад.

– Ти така ж відважна, як і вона, якщо приїхала сюди з самого Криму. Я не помиляюся?

– Саме так, – згідно схилила голову дівчина.

– Вона була такою гордою, такою незламною, – зітхнула Лукерія. – Як же вона винесла полон?

– Моя мама стала дружиною бея Кафи, – скинула вгору підборіддя Аліє. – Третьою дружиною, але матір’ю спадкоємця!

– О! – щиро здивувалася Лукерія. – Справді, Христина звикла, щоби все було по-її…

– А як вона жила до того, як потрапила в монастир? – нарешті відважилася запитати Аліє. – Мама ніколи не говорила про це й забороняла нам її розпитувати.

– Тоді і я, дитя, не маю права тобі відповідати, – зітхнула Лукерія та якось дивно подивилася на дівчину, підводячи її до виходу.

– Але чому? – ледь не скрикнула Аліє.

Вони вийшли за монастирські ворота. Лукаш, як і раніше, тримав коней за повіддя, але тепер його оточував десяток по-козацьки вбраних молодиків.

Коли Аліє з’явилася у воротах, вони всі як один обернули до неї голови, а Лукаш підскочив до коханої, на ходу оголюючи шаблю. Чоловіки миттю відреагували, оголивши свою зброю у відповідь. Серце в грудях Аліє завмерло.

– Не бійся їх, – упівголоса сказала паніматка. – Вони відвезуть тебе до того, хто має право розказати тобі більше про твою маму.

– Панночко, у нас наказ, – втрутився ватажок, шанобливо знімаючи перед нею шапку. – Ти поїдеш з нами до Житомира.

– Наказ? Від кого? Мене в чомусь звинувачують?

– Зовсім ні, панночко, – схилив голову він, – але в нас наказ від пана Тишкевича відвезти тебе до його дому, якщо ти з’явишся тут! Ми вже більше тижня на тебе чекаємо, сподіваючись на твою появу.

– Та хто такий цей пан Тишкевич?! – не витримала Аліє.

– Твій дід, – спокійно озвалася мати Лукерія. – Хтось доповів милостивому пану Тишкевичу, що бачив його дочку, Христину, у Кам’янці. Вони прийняли тебе за твою матір, Аліє. Ти на неї дуже схожа.

Аліє не знала, що говорити, про що питати. Вона підійшла до свого коня, але ватажок козаків вказав на критий ридван, що стояв трохи осторонь. Аліє обвела чоловіка й ридван важким поглядом і все ж осідлала свого коня.

– Христино, – Лукаш підійшов до неї, ховаючи в піхви шаблю. – Ти знала, що твій дід – Тишкевич?

Аліє лише похитала головою.

– Януш Тишкевич, я так розумію? – звернувся він до ватажка.

Той згідно кивнув. Лукаш присвиснув.

– То ти князівського роду, панночко! Уявляєш обличчя моєї матері, якби вона дізналася про це того злощасного дня?

Аліє мимоволі зловісно всміхнулася. Посміхнувся й він і, відвішуючи низький уклін, із легкою іронію додав:

– Дозволь тебе супроводжувати, моя ясна пані!

– Він поїде за нами, – не зволікаючи віддала наказ своїм новим підлеглим Аліє, начебто й не було цих кількох місяців, коли вона не віддавала накази.

Ті мовчки кивнули, і процесія поїхала назад, на захід, до Житомира.

Чисельні свічки, запалені в світлиці, перетворювали темну ніч на день. Вогонь розганяв темряву від портретів шляхтичів і шляхтянок, князів і княгинь, зібраних на аскетично білих стінах світлиці. Але крім білих стін тут не було нічого, що нагадувало про скромність – дорогі оббиті оксамитом й устелені хутрами крісла, столик із філігранно вирізьбленими з червоного дерева ніжками, увінчаний мармуровою плитою, срібний посуд, чари з вином, яким пригощали хіба що іноземців, небачені Аліє навіть в часи свого дитинства фрукти… Вражена багатим убранством, дівчина, завмираючим серцем, чекала того, хто нарешті відкриє перед нею завісу таємниці.

Її запросили всередину, Лукашу ж дали зрозуміти, що краще зачекати надворі. Дорога була довгою, але вони заганяли коней, щоб чимскоріше дістатися Житомира.

За весь шлях Аліє