Наталі Лев - Втрачена. Боротьба за щастя, Наталі Лев

Нарештіми опинились вдома. Здається, я ще так ніколи не раділа повернувшись на подвір'я нашого будинку. Навіть не помітила, як почала вважати його своїм домом.

Кілька днів після приїзду я майже не бачила Алекса. Про свої справи він особливо не розповсюджувався. Навіть коли я прямо його запитувала, хитро переводив розмову в інше русло. Справи Альфи це тільки його справи.

Я повернулась до своїх тренувань та навчання. Але довелось обмежитись тільки тхеквондо. Алекс просто не мав зараз часу навчати мене. А Лютий, поки що, вперто відмовлявся продовжити тренувати мене, образився за мій вчинок. 

Те, що мені вдалось втекти від нього, дуже зачепило його гордість. Хоч він навіть не здогадується, як саме я це зробила, Алекс нічого йому не розповів, щоб зберегти мої вміння у таємниці якомога довше. 

Тепер мені потрібно вигадати спосіб як з Лютим помиритись. Ще й над цим тепер ламаю голову.

Тож час що звільнився присвячувала вивченню власних можливостей. Я зрозуміла - це не менш важливо.

Пробувала вичитати інформацію в книгах про свої нові вміння, але там не знайшла нічого корисного. Лиш загальновідомі факти, які я вже й так знала. 

Мене це почало страшенно дратувати, то ж я влаштувала собі невеличку перерву, приготувала ароматний чай та вийшла посидіти на ґанку. Від такої кількості книг в очах рябило, а корисного нічого не знайшла.

Я, ніби тупцююсь на одному місці, не знаю в якому напрямку рухатись далі. 

Після повернення, мої нові вміння більше не проявлялись. Скільки б я не пробувала, нічого не виходило, навіть коли я знаходилась в людних місцях, нічого не траплялось і я не знала як мені їх розвинути.

Алекс теж не міг допомогти, раніше з таким не стикався. Книги вперто мовчали, не давали бажаних відповідей. Та й запитати в когось досвідченого не було можливості. Краще не розповсюджуватись про те що я відкрила в собі.

З старійшинами теж поки глухо. Зараз не маю ідей як мені їх здолати. Остання надія якось вийти переможцем у протистоянні зруйнувалась. Рід Дальстрем не піде проти старійшин заради мого порятунку, занадто небезпечно. Я для них ніхто, щоб так ризикувати власним положенням.

Я відкинулась на кріслі качалці, прикрила очі рукою, застогнала з відчаю. 

Уявлення не маю, що робити далі. Все що я зараз можу тренувати своє тіло, здобувати бойові навички, але це мені мало чим допоможе...

До будинку прямував Алекс. Сьогодні він звільнився раніше. Навіть не очікувала його ще побачити. Зазвичай, він повертався додому зовсім пізно. Я інколи встигала навіть заснути, не дочекавшись на нього. 

Останнім часом швидко виснажуюсь, мабуть переборщила із власним навантаженням. Потрібно трохи забавити темп. Але часу так мало. Я не знаю коли старійшин знову нападуть, що вигадають цього разу. Я повинна бути готовою, коли це станеться.

- Привіт, неочікувала тебе так рано побачити, - спустилась йому на зустріч.

- Ти не рада мене бачити? - поцікавився Алекс трохи схиливши голову набік.

Я піднялась навшпиньки і поцілувала його в губи. Ледь дістала, все ж він набагато вищий за мене.

- Не говори дурниць. Я дуже рада тебе бачити.

- Може прогуляємось? - неочікувано запропонував.

- Так, охоче! - погодилась з радістю. - Я й сама щось сьогодні занадто засиділась за книгами. Не завадить пройтися лісом. Та й вовчицю давно не випускала на прогулянку. Може пробіжимось разом?

- З цим зачекай трохи, - таємниче промовив Алекс, - зараз хочу скокійно пройтись з тобою.

- Я не проти, але пам'ятай, що ти винен моїй вовчиці прогулянку також, - хитро примружилась.

Хочу якомога більше часу проводити з ним разом. Хоч і розумію, що він Альфа і має безліч важливих обов'язків перед зграєю. Та ще й через мене додались проблеми зі старійшинами. Але нічого не можу з собою вдіяти, страшенно хочу його уваги.

Далі ми йшли в тиші, нам не було ніяково, просто насолоджувались компанією один одного. Ми досягли з ним стосунків, коли слова просто зайві в такі моменти. 

Вузенька стежка бігла лісом, петляючи поміж старих дерев та ховаючись за черговими зарослями.

Сонце ніжно окидало нас промінчиками, коли ми виходили на прогалини між деревами. Листя на гілках тихо шаруділо від легкого подиху вітерцю. Спека вже поступалась прохолоді. Літо цьогоріч не було занадто спекотним. Час від часу небом пробігали кучеряві хмаринки, ховаючи золотаве сонце.

Обабіч дороги плутались соковиті стебла ожини, на яких починали достигати ягоди. Скоро вони наллються кольором та стануть звабливо манити скуштувати їх, сором'язливо ледь визираючи з під листків.

Ми оминули галявину зарошшу вересом, він саме в розцвіті і божественно пахне. Ніжно рожеві тендітні квіти густо всипають невисокі пагони рослини. Мені завжди він подобався.

Пригадалось, що верес - офіційна квітка Норвегії, звідки походить рід Едегор. Засмутилась від цієї думки. Алекс відразу помітив мою зміну настрою.

- Тебе щось турбує? - дбайливо поцікавився.

Я посміхнулась йому у відповідь, заперечно замотала головою.

- Ні, нічого такого. Верес навіяв сумні думки... - промовила знову поглянувши на галявину, що вже ховалась за деревами, - Прошу не звертай уваги, не хочу псувати таку чудову прогулянку з тобою дрібницями.

- Мені здавалось тобі подобається ця квітка. Хіба ні? - чомусь запитав Алекс. 

- Завжди подобалась... Але не хочу більше про це зараз. А куди ми йдемо? - змінила тему.

- Ліка, я знаю багато що з наших звичаїв для тебе незрозуміле та чуже, - замість відповіді сказав Алекс. - Ти для мене найдорожче у світі. Мій скарб наділений Богинею Місяця. Я кохаю тебе більше за власне життя, разом з твоїм сумбурни характером. Таку непокірну, нестримну, сильну, часом капризну чи навіжену.

Я посміхнулась на його компліменти. Милим ангелочком мене точно не назвеш, з цим точно не посперечаєшся.

- Я хочу наповнити кожен твій день щастям, - завершив свою про мову Алекс.

Ми саме вийшли на одну з галявинок густо порошшу вересом.