Еллі Гарус - Роза для Клелії, Еллі Гарус

– Неприємно здивував! Бачу знайшов собі новий вимір. Спілку однодумців. Вирішив тут погратися у Бога, раз зі мною не вийшло?

– Гірше смерті – це тривалий біль, душевна переходить у фізичну, що виснажує нервову систему і ти не можеш більше терпіти.

– Ти сказав, «справжня ти»! Невже таки до тебе дійшло, яка я справжня?
Маклін змовчав. Монтей напружено спостерігав за їхнім діалогом. Дема мала цілком адекватний вигляд та чудово відбивала відповіді Макліна.

– Слава – це тінь, і я пішов у неї заради порятунку. Але не від слави, а від тебе. Коктейль твого авторства на честь мого письменницького тріумфу ледь мене й справді не відніс на зоряне небо.

– Авжеж, твій роман-оман. Ти, проте, далеко від мене не втік. – Натякала на його нерухомі ноги, згадка від її замаху на життя.

– Любов моя була сліпа, тому що я пам'ятаю тебе, коли ти була ще собою.
«Вона і так завжди була собою. А бідолаха, схоже, й досі того не второпав! – подумав про себе Монтей, глядячи на Макліна».

– Чия б гарчала! Тобі не спадало на думку, як часто кохання в нашому розумінні насправді коханням зовсім не є?! Так хто з нас хворий, Маклін?

– Я наділяв тебе своїм теплом, думав, що знайду відгук, якщо копну глибше; виходжу, випестую. Натомість отримав те, що отримав. Добре, що Стефано витяг мене за крок від того світу.

– Який ти все-таки самовпевнений егоїст! Якби ти вмів чути не тільки власні думки, а хоча б раз дослухався, що кажу я – справа пішла б на інший лад.
Монтей раптом відчув, як на ньому зупинився проникливий погляд Деметри.

– Я завжди була собою, – трималася за Тео цупкими очима. – Стефано сподівався, щоб ти нарешті навчися приймати рішення та відмову, як дорослий чоловік, а не інфантильний хлопчик, який при найменших труднощах тупає ногою й торочить «хочу мати цю іграшку». Але нічого не змінилося...

– Що? До чого тут Стефано?

– Ти мені остогид зі своїм нав'язаним життям, хворою любов'ю. Ви мені всі осточортіли! Хто з вас більше не сповна розуму? Ти чи Абель?.. Ніхто з вас ніколи не питав, чого хочу я. Ти такий же мерзотник, як Абель!
Клелія зацікавилася згадкою Деметри про Стефано, але їй набридло слухати з'ясування їх особистих відносин. Вона подала Монтею сигнал, щоб він негайно дістав підвіску. Тео кивнув, без слів підійшов ближче до Деметри, дістав річ й тицьнув нею прямо їй у лице.

– Знайома цяцька?
Колір обличчя Деметри стрімко зарумʼянився при погляді на прикрасу. Кошмари замкнені глибоко всередині миттю нагнали їй спогади. Гострі зіниці збільшилася, аж очі її вугільно-чорними стали. Вона не встигла нічого сказати, бо перед нею звідкись виникла покійна Клелія.

– Хоп! – дівчина ляснула в долоні. – Покійники оживають!
Деметра знову не здивувалася, як і того разу, коли побачила живого Макліна, й запитала спокійним тоном:

– Що за фокуси?!

– Ти не знала? – підозріло усміхнулася Клелія. – Усе через підвіску. Вона повертає з того світу невинно вбитих, щоб помститися.

– Бачиш, серденько, – Маклін пригнічено перевів дух, – людям, які тебе любили, прийшлося «померти», щоб урятуватися від твоєї душогубної байдужості.

Ні воскресіння Макліна, ні Клелії, не загнали Деметру у кут. Те не залишилося не поміченим Клелією, склалося враження, що Дема знала, що вони живі.

– Дема, саме час розповісти про те, що між вами сталося з Розою, – втрутився Монтей. Клелія зосереджено глянула на Тео. – Розкажи, а ми послухаємо про Розу, ваших з нею дітей... Вбивства. 

У Макліна виникли запитання. Він вперше чув про підвіску й про таємницю, що пов'язувала Розу та Деметру. Стефано йому нічого не розповів.

– Що за історія з Розою?

Тиша зацарювала у залі.

– Я довгий час жила з відчуттям вини.

– Пам'ятаю твою картину на якій Зло знімає з себе маску, – раптом згадав Маклін. – Тож не цурайся зняти її перед нами.

– Та картина про тебе, любчику. Хоча тобі не потрібно її знімати, твоя маска – наразі справжня. Я навмисно не забирала чужої дитини та не вбивала Розу. Мені її підсунула Алла, акушерка, й коханка батька. Я не знала, що вона... – кинула очі на Клелію, – не моя дитина, аж до тих пір, поки Роза сама не прийшла по неї до моєї палати й не здійняла ґвалт!

– Що?! – Клелія округлила очі. Вона заклякла від раптового пострілу правди.

– Далі, будь ласка… – Монтей обережно налаштовував усіх присутніх до розмови.

– Двадцять років тому я і Роза народжували у пологовому, але у різних відділеннях. Я перебувала у інтенсивній терапії та народила мертву дитину. Абель як про це дізнався наказав Аллі видати чужу дитину за мою. То була дівчинка Рози, ти, Клелія. Алла мала замінити мою мертву дитину на відмовну, але у той день, фатальних збіг обставин, не було таких малят. Тож Алла вкрала дитину в іншому відділені. Я багато років вважала себе вбивцею Рози. У палаті між нами зав'язалася сутичка, я її штовхнула, вона вдарилася головою об ручку дверцят шафки й знепритомніла. Алла застала нас й забрала її, а на другий день я дізналася, що Роза померла. Увесь час я вважала, що то я її вбила. Але це виявилося не так!

– Брешеш! – Клелія стримувалася, щоб не дати їй ляпаса. – Може ти ще мою загибель не підлаштувала?

– Я не маю до того відношення, – спокійно відповіла. 
Монтей притримав Клелію за плече.

– Продовжуй... – він кивнув Деметрі.

– Плюгавка Алла була коханкою Абеля, вона шантажувала мене роками, казала, що розповість Абелю, що я граю у навіжену, вимагала гроші за своє мовчання. Аж поки я не побачила у неї підвіску Рози. Тут то до мене закралася підозра, що щось тут не чисто. Одного дня я загнала її у кут. Насміхаючись дурепа пробовкнулася, що вколола Розі якусь речовину і та не прокинулася. Буцімто, зробила ж мені послугу.

– Аллу ти вбила?

– Так, – впевнено хитнула головою, – у той же день, як дізналася правду. Я не планувала її вбивство. Просто вдарила її статуеткою у мить люті. За те, що я стільки років через її брехню жила з відчуттям вини. За те, що я забрала тоді Клелію, тількитому, що я думала, що вбила її матір! Нашу сварку та інцидент застав Стефано. Він допоміг від неї позбутися. Я не просила чужих дітей. Я хотіла своє... нехай і мертве!