Еллі Гарус - Роза для Клелії, Еллі Гарус

– Ти ж могла відразу залишити дитину Стефано. – Голос Макліна опустився до шепотіння. Він був у шоку від почутого.

– Тоді б мені прийшлося зізнатися, що я вбила Розу. А мене завжди гризли сумніви. Завжди! Я ніби передчувала, що її вбивство не на моїх руках, а довести те не могла.
Пауза. Клелії наче вилили окріп за комір.

– Абель так і не зізнався, що то він наказав Аллі підмінити дитину, – продовжив спокійним тоном Монтей.

Клелія забрала у Монтея підвіску й поволі відійшла до Макліна, відвернулася до каміна, схопилася за ручку візка, щоб втримати рівновагу. Далі розмова пройшла крізь її вуха. Деметра, здається, продовжувала говорити й відповідала на якісь запитання Монтея.

Клелія ж зосередилася на срібній підвісці у формі скрипки, що виблискувала при світлі полум'я у каміні. Відкривши її Клелія побачила власне відображення у маленькому вмонтованному у кришку підвіски люстерці. У Стефано теж було подібне у лорнеті. Якось він розповідав, що незвичайне верцадло дісталося Розі у спадок від прабабці. Воно мало чарівну силу. Одним показувало долю. Другим прийдешнє. А були й такі, що не бачили нічого, як от вона, тільки власне відображення. Верцедло те було дуже старе й тріснуте. Роза не захотіла позбуватися від згадки про бабцю та вирішила розділити його осколки, а Стефано дав їм нове життя. Для себе зробив лорнет, який після смерті кудись подівся. Розі у підвіску вмонтував. А останні найбільші шматки використав у картині замість очей дружини.

Підійшовши ближе до джерела світла дівчина помітила під люстерком знайому світлину подружжя – Рози та Стефано. Рудоволоса жінка посміхалася їй щасливою усмішкою. Але замість того, щоб зігріти, відблиск тієї усмішки, як колючка, вколов Клелію у саме серце. Правда на її долоні. Справжня її мати – Роза, та вона мертва; справжній її батько – Стефано, і він теж мертвий. Ось чому Стефано не хотів, щоб вона дізналася правду до того, як він помре. Щоб його старі шрами не стали її новими шрамами. Він беріг її спокій.

Дівчина потрапила під перехресний вогонь власних спогадів, як будучи дитиною проводила разом зі Стефано час. Сигнали, які ні вона, ні він не помічали, але відчувалося між ними щось важливе, безкорисливе та щире. Згадався всякчас привітний дім Стефано. Касети з музикою. Портрет Рози у його кабінеті. Прогулянки до місця, де вони з Розою жили у злагоді. Він опинявся поряд з нею, у перших лавах, як тільки щось траплялося. Він давав їй причини жити. Вони завжди, підсвідомо, були один для одного, навіть коли ще не знали правди.

Потріскування дров приховало її тихе схлипування. Боляче... дуже боляче, Клілія трималася аби не втратити лице перед оточенням.

– Як ти?.

Матовий голос дзвоном пролунав у її думках і залишився відлунням, аж поки Клелія не підняла голову. Монтей стояв так близько, що вона чула, як він дихає. Він погладжував її по лівому плечу. У якій би одежині вона не була, воно завжди пахло скрипічним лаком.

Вона озирнулася й помітила, що вони у залі залишилися вдвох. У її очах зів'яв світ, але вона знайшла сили триматися. «Як ти?» – виявляється це пароль, щоб прийти до тями. Від того короткого «як ти?» перед очима ясніло. Їй не обов'язково було відповідати, достатньо подивитися йому в лице, воно заспокоювало надією. На його ледь викривлені від посмішки вуста. Вони випромінювали енергію свободи й чогось свого, зрозумілого.
  – Я знаю, де знаходиться наша підказка. Слід потрапити до будиночку на ставку. Ти ж відвезеш мене туди? Це буде останнє моє прохання.
  – Трохи згодом... – пообіцяв, натякаючи на панівне хаотичне становище у місті.

Вони залишилися у залі біля каміна, пили какао та майже усю ніч провели за розмовами. Монтей був правий, присутність вогню дійсно очищає від болю. Тео розповів, що у мить, коли Клелія поринула у свої думки, Деметра продовжила розповідь. Жінка немала відношення до троянд у її кімнаті. То був чорний задум Абеля. А ще розказала, що її пов'язувало зі Стефано.

– Правда про Розу та Клелію викрилася несподівано. Стефано застав нас с Аллою у той момент, як вона лаяла мене, що я така не вдячна, бо вона зробила мені та Абелю послугу – давши мені дитину та позбувшись від Рози. Він бачив, як я не витримала, схопила перше що потрапило мені під руку й гепнула Аллу по голові бронзовою статуеткою. Тоді я про все йому розповіла. Він допоміг від неї позбутися. Відтоді ми з ним в одній упряжці. Я розказала про життя з батьком, з Макліном. Про смерть матері та лікування батьком моїх нервових розладів, яких я немала. Стефано неодноразово пропонував мені допомогти й раніше, позаяк бачив, що насправді коїться у маєтку. Але я завжди відмовлялася, адже вважала себе винною за смерть Рози. Як я могла його просити? Як?! Я вважала себе убивцею.
Клелія довго обмірковувала почуте від Монтея. А тоді запитала:

– Ти віриш Деметрі?

– Так.

– Чому така впевненість?

– Ваш покірний слуга непогано розбирається у людях. Роки практики на службі у твого дядька... чи тепер батька, не минули даремно. Дема не схожа на справню божевільну. Я це відзначив, як тільки почав працювати на Абеля. Повір, я неодноразово розпізнавав маску нормальності, яку зазвичай носять психи. І ще... Стефано порадив мені, про що я досі мовчав, у записаному повідомлені зустрітися з Деметрою, але так щоб ніхто не знав про наше рандеву. Так від Деми я дізнався про історію з Розою, підміною дітей, про Аллу і підвіску, ще до того, як ти почала мені довіряти. Я не знав лише про те, що Маклін живий і що викрасти її я маю для нього.

– Отже, і я не мала знати про її задум про викрадення.

– Ти якось згадувала, що носила маску. Усі ми, час від часу, її носимо. Деметра теж мала свою, щоб вижити.
Клелія нахмурила брови.

– Тобто Демі давно відомо, що Маклін вижив?!

– Схоже їй Стефано розповів.

– Чорт зна що! Чому вона дала себе викрасти для Макліна, якщо була зі Стефано з самого початку?! Навіщо тоді Стефано врятував Макліна після отруєння, якщо допомагав Демі?!