Аліна Скінтей - Трон. Сяйво золота в темряві, Аліна Скінтей

Адріан похолов від цих слів, але на мить йому здалося, що в них є якась надія. Він був готовий піти на крайнощі, аби лише повернути контроль.

— Говори! Що мені потрібно зробити? — злобно видихнув він, наче вже бачив перед собою шлях до повернення влади.

Наолан обережно підступив ближче, його голос став майже шепотом, сповненим отруйної обіцянки.

— Нам потрібна кров спадкоємця. Людина, в чиїх жилах тече королівська кров. Якщо ви принесете таку жертву, магія зможе знову повернутися до вас, через силу цієї крові. Але пам'ятайте, Ваша Величносте, такі ритуали не залишають душу незаплямованою. Ви можете повернути силу, але втратити набагато більше, ніж здобудете.

Адріан застиг, обмірковуючи його слова. Цей вибір був надто ризикованим, але він уже відчував, як в ньому відроджується надія, навіть якщо це надія на шлях, сповнений темряви.

— Я не дозволю нікому позбавити мене трону, — він нарешті відповів, очі його знову блищали рішучістю. — Знайди мені потрібну жертву не складе труднощів, я зроблю все, що необхідно.

Наолан посміхнувся, і ця посмішка була, як у вовка, що чує запах крові.

— Охорона! — Крикнув Даерон, — приведіть мені Ксантаса Астріда. Негайно!

***

Навіє застигла з артефактом у руках, її пальці стиснули камінь душ, відчуваючи, як від нього йде тепло, що пульсувало ритмом її власного серця. Її погляд, зазвичай спокійний та виважений, зараз світився сумішшю невіри та внутрішньої боротьби. Вона переводила погляд з Роувена на артефакт, а потім назад на його обличчя, в якому читалася рішучість, холодна і непохитна, як стіна.

— Не розумію... — її голос зірвався на шепіт, ледь відчутний у тиші кімнати, яка здавалась важкою, мов щільна завіса.

Він вклав артефакт у її долоню остаточно, настільки рішуче, ніби хотів переконати її відчути всю вагу цього рішення.

— Він твій, ти його практично сама дістала.

Навіє поглянула на камінь душ, відчуваючи, як його магія обпікає її долоню своїм теплом. На мить у неї промайнула думка, що цей маленький артефакт міг би змінити все в її житті, та водночас він став символом розриву, якого вона не хотіла приймати.

— Але ж ми мусимо обміняти... — вона стиснула зуби, намагаючись приборкати гнів та образу, які наростали в ній, мов буря. Її голос звучав майже благальним, хоча вона не хотіла, щоб це було очевидним.

— Наві, я дістав з лавки Агімаса все, що мені було потрібно. Камінь душ - це його вибачення тобі за незручності, які трапилися в лісі, — відповів Уайт. Він дивився їй прямо в очі, ніби прагнув, щоб вона побачила його рішучість. — На цьому наші шляхи розходяться.

Навіє стиснула губи, стримуючи злість, що рвалась назовні. Вона різко відкинула голову назад, відчуваючи, як у грудях наростає туга.

— Ти мене проганяєш? — її голос підвищився, заповнюючи кімнату відлунням обурення.

— Наві, навіщо тобі далі йти з нами й ризикувати життям? — відповів Роувен, і в його голосі тепер звучала втома. Він, здавалось, хотів змусити її усвідомити всю марність цього шляху. Він підвів погляд, що раніше був схований за маскою холодної байдужості, і тепер у ньому з'явилася нотка співчуття.

Навіє повільно вдихнула, зосереджуючись на своїх думках. Її обличчя напружилося, на лобі з'явилися дрібні зморшки від стримуваних емоцій. Вона ледь помітно опустила погляд на камінь душ, який тьмяно світився в її руці, ніби магія всередині відчувала її сум'яття. Її пальці ковзнули по його поверхні, коли вона знову підняла очі на Роувена.

— В мене є особисті причини, — сказала вона нарешті, — тепер є особисті причини, — хутко додала.

— Які? 

Навіє на мить затримала подих, а потім видихнула, її голос став глибшим і трохи тремтів від напруги.

— Сільсія - моя молодша сестра. Покійна королева - і моя матір також, — її слова прозвучали, як грім у тиші. 

Блейзфорд видихнула, ніби зізнавшись у своєму найпотаємнішому секреті, а її очі були спрямовані прямо в Роувенові, чекаючи його реакції.

Тепер тиша, що запанувала між ними, була густою, напруженою, ніби повітря стало важчим. Роувен застиг на місці, вражений почутим, його обличчя втратило звичну маску стриманості. Він відчував, як усередині нього починає коливатися щось незнайоме, те, що він зазвичай стримував заради чітких і холодних рішень.

Навіє ж, стояла перед ним, мов скеля, що не збиралася відступати. Її розгубленість і сум'яття поступилися місцем чіткій рішучості. Вона знала, що відтепер її місце з сестрою, навіть якщо це означало протистояти тому, кого вона колись вважала союзником і близьким другом.