Барнс С.А. - Станція з привидами, Барнс С.А.

«У вас болить голова?» — насторожено запитує Офелія.

Ітан миттєво відпускає руку, махнувши рукою на знак відмови. “Зі мною все гаразд.”

«Я піду прибирати», — різко каже Берч, випрямляючись і відриваючись від столу.

Погляд Ітана зустрічається з поглядом Офелії на частку секунди в німому запитанні.

Бульбашка внутрішнього піднесення — абсолютно недоречного, до того ж невчасного — піднімається в ній. Вона штовхає його вниз і піднімає плече найменшим жестом, який вона може впоратися, у тому, що, як вона сподівається, є тонким повідомленням «Зі мною все добре, якщо з тобою все добре».

Зрештою, скільки проблем може мати Берч, якщо він усередині, а всі тут і не сплять, звертаючи увагу?

І хоча Берч не сформулював це як запитання, Ітан киває. «Добре». Проте він дивиться, як Берч йде, зі стурбованим виразом обличчя.

«Але я маю на увазі, хто, біса, ховає когось так близько від вхідних дверей?» — запитує Суреш, повертаючи їхню увагу до планшета. Він повторює кадри. «Їм довелося б проходити повз нього кожного разу, коли вони виходили щось робити».

Ліана болісно скрикує.

«Де в цьому довбана гідність?» Суреш хитає головою. «У них була ціла планета на вибір».

«Це точно не протокол ISEC», — каже Ітан. «Існують правила поводження з останками».

«Я ненавиджу бачити щось таке похмуре, але його чи її не поховали», — каже Кейт, повертаючись із камбуза з кухлем кави, що димить.

Вона ставить кухоль перед Ліаною, яка обхоплює його пальцями, здається, навіть не помічаючи його раптової появи, зосередившись на планшеті Суреша. Ймовірно, не найздоровіша фіксація на даний момент. Але відтягнення її від цього прямо зараз лише посилить її тривогу.

“Про що ти говориш?” — запитує Суреш. «Чувак був буквально під снігом. Або льодом чи як завгодно».

Кейт відкриває рот, але перш ніж вона встигає щось сказати, він піднімає руку, щоб зупинити її.

«І перед тим, як ти накинешся на мене, скількох ти знаєш людей, що ідентифікують жінку, або небінарних людей із татуюванням Дурного Птаха?» Особливо з таким». Він показує в бік планшета.

У нижній половині Дурного Птаха справді є надзвичайно великі яєчка — що, ймовірно, анатомічно неможливо для птахів чи людей, пропорційно кажучи. Але що знає Офелія про репродуктивні системи птахів? Абсолютно нічого.

«Ні, справа не в цьому», — роздратовано каже Кейт Сурешу. «Він лежав недостатньо глибоко».

«Поверхня — суцільний лід і сніг». Суреш стукає пальцем по столу, щоб це підкреслити. «Вони не могли зайти набагато глибше без важкого обладнання, якого вони б не мали в хабі».

Кейт закочує очі. «Яке середнє накопичення льоду за рік?» — питає Ліана.

— Приблизно п’ять сантиметрів, — машинально каже Ліана. «Залежно від умов…»

«Ми припускаємо, що це член науково-дослідної групи з Піннакле», — додає Кейт.

Вони усі разом. Офелія відчуває, що їхня увага переміщується на неї.

«Завжди можливе шпигунство», — зазначає вона. Вона навіть не знає чому; це не те, що вона лояльно ставиться до капіталістичних починань своєї родини. Але це було правдою: деякі менші корпорації чи групи намагалися отримати планетарні права, коли ще не було жодної активності, і вони думали, що їм це зійде з рук. Але зазвичай не з такою потужною компанією, як Піннакле. Або навіть Монтроуз.

Важко утримати планету, якщо ти в чорному списку всіх великих транспортних компаній і постачальників.

Тим не менш, Офелія також повинна бути готова врахувати, що, егоїстично, вона просто не хоче бути пов’язаною з ще більшим жахом від людей, з якими вона поділяє свій генетичний код.

“Докторе Брей, — починає Ітан.

Офелія зітхає. «Якщо це частина комбінезона, — вона показує на зображення на планшеті та відзнятий клаптик тканини, — тоді так, колір підходить до Піннакле. Але в звітах, які надійшли разом з пакетом прав, немає згадок про будь-які смерті».

Щойно слова злітають з її вуст, вона хоче відтягнути їх назад. Ніби вони не знають, що звіти про місію можна редагувати, маніпулювати чи просто фабрикувати.

Кілька секунд триває незручна тиша, але потім Кейт прочищає горло. «Ну, припустімо, що це був… недогляд».

Правильно.

«У Піннакле не було команди тут уже шість років?» — запитує Кейт.

Офелія неуважно киває. Якщо на щось у звіті можна покластися, а на щось ні, то… хто знає?

«Лайно», — каже Ітан, на секунду опустивши голову, показуючи бліду вразливість потилиці, верхнього чи двох горбків хребта.

Здивування від того, що вона почула непристойність, затримує усвідомлення Офелії, але потім усе стає на місце. Як основи математики. «Це просто накопичилося з роками», — повільно каже вона. «Сніг і лід».

Кейт киває.

«Отже вони не поховали його», — каже Суреш, опускаючись назад у крісло. «Вони просто… залишили його».

Цього разу тиша, яка триває, важка від горя та провини.

«Хто так робить?» — тихо питає Ліана. «Хто так робить?» Її голос стає голоснішим, і вона відсуває стілець, щоб підвестися. «І він був саме там!» Вона кидає руку до шлюзу. «Вони могли легко дістати його, повернутися з ним. Справа не в тому, що вони не знали, де він був, або не змогли дістатися до нього - вони не намагалися». Її голос зривається, а по щоках течуть сльози.

Що сталося у вашій команді? Скажіть мені будь-ласка!

Але Офелія ковтає бажання викрикнути ці слова, тому що хоча вона не знає справжніх обставин смерті Ави Олберман або чому Ітан майже напевно сфальсифікував звіт про місію, вона вперше майже впевнена, що товариші Ави по команді не мали нічого, що пов’язане з її смертю.

Ліана сердито змахує головою, і співчуття тягне її до Офелії.

«Я знаю, що це важко». Офелія залишає паузу, даючи Ліані простір для відповіді, для участі.

За мить Ліана ледь помітно киває.

«Але слід пам’ятати, що ми не все контролюємо». Офелія ретельно добирає слова. «Інші люди роблять вибір, з яким ми можемо погоджуватися чи ні, чи про який ми можемо навіть не знати. У нас немає можливості керувати кожною змінною, кожним результатом».

Темноокий Ітан зосереджено тримає погляд на Офелії, як фізичний дотик, ніби його тверда рука тисне на її шию. Але він нічого не говорить, щоб її зупинити.

«Не потрібно брати цей тягар відповідальності на себе, — продовжує Офелія. «Це нікому не допомагає, навіть… тим, хто заблукав». Вона ходить по канату, говорячи про Аву, але не згадуючи її. «Ми просто люди. Ми робимо все можливе, але це все, що ми можемо зробити. Ви тут не завдали шкоди. Насправді ви знайшли його, тож, можливо, зрештою ви допомогли, визнаючи його смерть і втрату».

Ліана випростується, глибоко вдихаючи. Напруга трохи спадає, і Кейт незграбно простягає руку й плескає Ліану по плечу.

«Просто… ми навіть не можемо нікого повідомити», — каже Ліана. «Його родина