Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

Двері виявилися злегка прочиненими, видно було, що всередині світиться. Я зупинився, прислухаючись до ознак життя чи руху. Але стукіт власного серця заглушив будь-які тихіші звуки. Я поклав руку на двері й почав повільно відчиняти.

Раптом двері вирвало з моєї руки. Мене відкинуло вбік, а з кімнати вирвалась об’ємна тінь. Обернувшись, я кинувся на неї й відчув, як переді мною свистить повітря. Рука вчепилася в грубу масну тканину, і тут щось врізалося в обличчя. Я похитнувся назад, а цей чоловік вскочив у кухню. Коли я добіг до нього, задні двері вже відкинулися на петлях. Не думаючи, я кинувся за ним, та згадав про Генрі. Зупинившись тільки щоб зачинити двері в сад і закрити засув, я побіг назад до його кабінету. Коли добіг, у холі засвітилось.

— Девіде? Що за чортівня? — Генрі їхав візком по коридору від спальні, скуйовджений і стривожений.

— Тут хтось був. Вибіг, коли я злякав.

Настала реакція, мене трусило від викиду адреналіну. Я зайшов у кабінет. З полегшенням побачив, що сталева шафа замкнена. Той, хто тут побував, принай­мні не заходив до нашої аптеки. Потім я помітив скляну вітрину, де Генрі зберігав свою колекцію лікарських реліквій. Двері — відчинені, предмети та пляшки всередині розкидані.

Генрі вилаявся й рушив до шафи.

— Нічого не чіпайте. Поліція схоче зібрати відбитки пальців, — попередив я. — Як гадаєте, що могли взяти?

Він вдивлявся в безлад:

— Не впевнений…

Але поки він говорив, я помітив, чого точно не було на місці. Відколи я тут працював, на верхній полиці вкривалася пилом старезна пляшка, її зелене скло з вертикальними ребрами містило давно застаріле попередження про отруту. Тепер її не було. Досі я думав, що зловмисник шукав наркотики: навіть у Менемі була невеличка купка залежних. Але навряд чи навіть найвідчайдушніший наркоман міг випити хлороформ. Мене повернув до тями вигук Генрі:

— Боже, Девіде, ви в порядку?

Він дивився мені на груди. Я хотів запитати, про що це він, але тут же пересвідчився сам. Ось що за потік повітря я відчув, коли схопив зловмисника в коридорі. Тепер зрозуміло.

Передня частина моєї сорочки була розрізана.

19

Після хвилювань минулої ночі почався звичайнісінький день. Пізніше мене вразило саме це. Я мав би знати з досвіду, що катастрофи не попереджають про своє наближення. А коли лихо сталося, я був зовсім не готовий.

Та й ніхто не був.

Поліція закінчила свою роботу в амбулаторії тільки близько четвертої години. Вони накинулися на нас, наче фурії, фотографували, знімали відбитки пальців, допитувалися. Приїхав втомлений і знесилений Маккензі, наче його щойно розбудили під час жахливого сну.

— Давайте ще раз. Ви кажете, що хтось вломився в будинок, підрізав вас та зміг утекти непоміченим.

Я сам був втомлений і роздратований.

— Було темно.

— І нічого знайомого ви в ньому не помітили?

— Ні, вибачте.

— І ніяких шансів, що зможете його упізнати?

— Хотів би я, але ж кажу: надто темно було.

Генрі так само нічим не міг допомогти. Він весь час сидів у себе в спальні, ні про що не знав, аж доки не почув гармидер і, вибравшись із кімнати, побачив мене, який саме повертався після невдалої гонитви. Якби пішло інакше, Менем, прокинувшись, міг би почути про нове вбивство. Або навіть два.

Судячи з того, як поводився зі мною Маккензі під час допиту, він справді гадав, що останнє було б цілком заслужено.

— І у вас немає ніяких здогадок щодо того, що ще він міг забрати?

Я тільки головою похитав. Шафка з ліками лишилася неушкодженою, з холодильника, де ми тримали вакцини та інші препарати, які потребували температурного режиму, нічого не зникло.

Але що саме зберігалось у захаращеній скляній вітрині, знав лише Генрі, та й він міг сказати, що саме зникло, лише коли команда експертів закінчить з нею.

Маккензі потер перенісся. Сердито подивився на нас почервонілими очима.

— Хлороформ, — проговорив із відразою. — Я навіть не знаю, чи не порушуєте ви закон, зберігаючи такі речі на своїй території. Не знав, що лікарі ним ще користуються.

— Не користуються. Просто таке в Генрі хобі. Тут десь є навіть старий шлунковий зонд.

— Мені начхати на шлунковий зонд, але ж цей покидьок уже досить небезпечний, навіть без пляшки, повної клятого анестетику! — він зупинився. — І взагалі, як він сюди проліз?

— Я його впустив.

Ми обидва повернулися до Генрі, який з’явився у дверях. Розмова йшла в моєму кабінеті на першому поверсі — тут ми точно не зачепили б жодних речових доказів, бо я його щовечора зачиняю. Я наполіг, щоб Генрі відпочив від допитів. Вторгнення вразило його до глибини душі, а годинний допит цього стану не покращив. Здавалося, зараз він трішки відійшов, хоча залишався дуже блідим.

— Ви його впустили, — без виразу повторив Маккензі. — Раніше ви казали, ніби не знали, що в будинку хтось був.

— Правильно. Але все одно це моя провина. Я ще раз все обдумав, і… — він глибоко вдихнув, — так, я… здається, я не можу точно пригадати, чи замкнув кухонні двері перед тим, як іти спати.

— Я думав, ви сказали, що двері було замкнено.

— Так, я припустив це. Завжди їх замикаю. За­звичай.

— А вчора ввечері…

— Я не певний, — Генрі прокашлявся, було боляче дивитися на те, як він почувається. — Мабуть, ні.

— А шафка? Вона теж була відімкнена?

— Не знаю, — в голосі Генрі чулося виснаження. — Ключі в мене в шухляді робочого столу. Він міг їх зна­йти або… — голос його перервався.

Маккензі щосили намагався стримати вибух гніву.

— Як хтось міг дізнатися про хлороформ?

— Бог відає. Він тут ще до мене стояв. Я ніколи не робив із цього таємниці.

— Отже, хто завгодно міг прийти сюди й побачити його?

— Гадаю, це можливо, — неохоче зізнався Генрі.

— Це ж медична амбулаторія, — сказав я Маккензі. — Усі знають, що тут є специфічні речовини. Транквілізатори, седативи, ще багато чого.

— Які мають бути під замком! — відрізав Маккензі. — Отже, висновок. Цей тип міг просто зайти сюди і взяти що заманеться.

— Слухайте, та я його, чорт, не запрошував! — спалахнув Генрі. — Ви не думаєте, що мені й так непереливки? Я лікар уже тридцять років, і нічого подібного досі не траплялося!

— Але трапилося цієї ночі, — нагадав йому Маккензі, — саме тоді, як ви забули замкнути двері.

Генрі опустив очі, втупився в коліна.