Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Я відклав бюлетень.
— Ви вважаєте, це збіг, що хтось увіткнув пару лебединих крил їй у спину через два тижні після того, як вона про це сказала?
Маккензі дещо роздратувався:
— Я сказав, що збіг може бути. Я не готовий стверджувати щось тільки через безпідставний приклад у газеті.
— А як ще ви поясните це спотворення?
Він стояв розгублений, немов його змушують заявити щось, у чому він не переконаний.
— Психологи гадають, це могло бути витіснене бажання трансформації. Він наче надає їй ангельські крила після того, як убиває. Кажуть, він може бути схиблений на релігії та одержимий вищим станом.
— А що психологи кажуть про інших мертвих тварин? Або про те, що він зробив з Лін Меткалф?
— Вони ще не впевнені. Але навіть якщо ви маєте рацію, це, — він махнув на газету, — так само не пояснення.
Я дуже ретельно добирав слова:
— Насправді, я хотів з вами поговорити ще про одне.
Він серйозно глянув на мене:
— Слухаю.
— Після того як зателефонував, я переглянув медичну картку Лін Меткалф. І її чоловіка. Ви знали, що вони намагалися завести дитину? Радилися щодо лікування й підвищення плідності.
Він і секунди не думав.
— Кроленята, Боже, — тільки й видихнув.
— Але як міг про це дізнатися вбивця?
Маккензі подивився на мене, наче обмірковуючи щось.
— Ми знайшли тест на вагітність у шухляді в спальні Меткалфів, — повільно промовив він. — У сумочці був чек, куплено за день до того, як вона зникла.
Я пригадав, як зіткнувся з нею на виході з аптеки. Якою щасливою тоді була вона.
— Ним скористалися?
— Ні. Її чоловік стверджує, що про це не знав.
— Але люди не купують таких речей просто так, не плануючи скористатися. Вона, мабуть, думала, що могла завагітніти.
Маккензі похмуро кивнув.
— А що вагітна жінка може казати викрадачеві? «Не чіпайте, в мене дитинка». — Він провів рукою по обличчю. — Вже немає, мабуть, способу дізнатися, була вона чи не була.
— Без шансів. Надто рано для терміну, й стан тіла не дозволить.
Він кивнув, не здивований.
— Якщо була чи думала, що була, то зловити цього покидька нам ще важче, ніж здавалося.
— Чому?
— Бо це означає, що спотворення тіла він не планує заздалегідь, а вигадує в процесі. — Маккензі здійнявся на ноги, втомлений. — А якщо він сам не знає, що робитиме далі, звідки про це дізнатися нам?
Він пішов, а я поїхав за місто. Не кудись спеціально, просто хотів забратися з Менема на годину-дві. Того вечора я не бачився з Дженні. Ми обоє були вражені тим, як раптово між нами все сталось, і після напруги останніх двох днів нам знадобився певний час, щоб побути нарізно. Думаю, ми обоє хотіли відпочити та обміркувати цю несподівану зміну в нашому житті і те, куди ця хвиля може нас занести. Було невисловлене відчуття, що жодне з нас не хоче зіпсувати все зайвим поспіхом. Зрештою, якщо це саме те, то куди поспішати?
Я мав переконатись у своїх почуттях, не ризикувати, не спокушати долю.
Незабаром я опинився на вершині невисокого пагорба, звідки відкривався краєвид на обшир навколо. Зупинив машину й вийшов. Сидів на трав’янистій купині, дивлячись, як сонце опускається до спраглих боліт. Світло палахкотіло, відбиваючись від поверхні ставків і струмків, утворюючи абстрактні візерунки в очеретах. Спробував зосередитися на вбивствах, але зараз усе це здавалося надто далеким. Кольори неба й землі повільно глибшали, набуваючи відтінків ночі, але я ще не відчув потреби рухатися.
Уперше після аварії переді мною ніби відкрилося майбутнє. Нарешті я зміг дивитися не в минуле, а вперед. Я думав про Дженні, про Кару та Алісу, шукаючи в собі будь-який слід провини, будь-яке відчуття зради. Жодного. Тільки очікування. Біль розлуки не минув і буде завжди. Але тепер відбувалося прийняття. Мої дружина й дочка мертві, я не можу їх повернути. Довгий час я теж був мертвий. Тепер неочікувано ожив.
Я сидів, дивлячись на захід сонця, доки воно не стало лише яскравою тріскою на горизонті, болотяний пейзаж — однорідним темним матовим тлом, що вбирало світло. Коли встав, скутий болем після такого тривалого сидіння, прийшло розуміння, що мені не потрібно більше часу на обдумування. Я не хотів чекати до наступного дня, перш ніж знову побачу Дженні. Потягся до телефона, щоб подзвонити їй, але в кишені його не було. У лендровері теж. Пригадавши, як поклав його на стіл, коли прийшов Маккензі, я зрозумів, що, мабуть, вийшов без нього, думаючи про інше.
Я майже не переймався, але не хотів з’являтися на порозі Дженні без попередження. Те, що я прийняв рішення, не означає, що вона так само прийняла своє. До того ж я сільський лікар. Може, хтось у Менемі й ставиться до мене з застереженням, але я не можу дозволити собі залишитися поза контактом. Тому, приїхавши до селища, я попрямував до амбулаторії по телефон.
Я їхав головною вулицею, де ввімкнулися ліхтарі. Під’їжджаючи до поліційного трейлера на площі, побачив групу чоловіків, що стояли під ліхтарем у колі світла. Один із патрулів Скарсдейла, здогадався я. Я минав їх, а вони пильно дивилися на мене — підозріливі обличчя в хворобливому жовтому відблиску ліхтаря.
Я залишив їх позаду та звернув з головної вулиці на довгу алею до Генрі. Шини рипіли гравієм, фари блимали, освітлюючи фасад будинку, коли я здіймався на пагорб і спускався. Вікна були темні — мене це не здивувало, бо Генрі зазвичай лягав спати рано. Не бажаючи його розбудити, я вирішив не відмикати парадних дверей та обійшов будинок, щоб увійти одразу до кабінету.
Діставав ключі, щоб відімкнути французьке вікно, й помітив, що двері на кухню відчинені. Якби світилось, я б, можливо, нічого й не подумав. Але на кухні була темрява, і я знав, що Генрі ніколи б не ліг спати, не замкнувшись.
Я пройшов та зазирнув усередину. Здавалося, все гаразд. Потягся до вимикача, але зупинився. Якийсь інстинкт підказував: щось не так. Я подумав був зателефонувати в поліцію. Але що я їм скажу? Генрі — таке траплялося — міг просто забути зачинити двері, вийшовши в сад. Мої акції в селі вже й так упали, тому, без сумніву, я б виставив себе дурнем.
Натомість я вийшов у коридор.
— Генрі? — погукав досить голосно, щоб він мене почув, якщо не спить, але не так, щоб розбудити.
Відповіді не було. Його кабінет — у дальньому кінці коридору, за рогом. Не залишаючи думки, що перестарався, я попрямував туди.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт», після закриття браузера.