Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

який він був кремезний, довелося б розбиратися з обома кузенами. Поки їх розбороняли, вони вже рознесли на друзки стіл та кілька стільців, а Бреннеру знадобиться ще кілька тижнів, щоб він знову зміг дивитися на себе в дзеркало під час гоління. Та й голитись і не кривитися він ще довго не зможе. Бен теж не залишився неушкодженим: отримав численні порізи, синці й вибитий палець. Але все це, заявляв він, було того варте.

Проте справжня серйозна шкода від цієї події вигулькне через кілька днів.

Мене там в той час не було. Я готував вечерю для Дженні, вона залишилася на ніч, і всі проблеми Менема вилетіли в мене з голови. Схоже на те, що я взагалі почув про це чи не останнім, бо наступного ранку мав повертатися до свого огидного завдання, що чекало в морзі.

Відколи знайшли тіло Лін Меткалф, Генрі знову підміняв мене, поки я працював у лабораторії. Я робив усе від мене залежне, щоб встигнути на вечірній прийом пацієнтів, але додаткове навантаження все ж давалося йому взнаки. Він мав дуже втомлений вигляд, хоч і зменшив до мінімуму години прийому, залишивши за моєї відсутності тільки найважливіше.

Я почувався винним, але принаймні це не мало тривати довго. Ще пів дня в лабораторії, і я вже зроблю все, що в моїх силах. Я чекав на результати деяких аналізів, а останки Лін Меткалф проходили той же шлях, що й Саллі Палмер. Справжніх сюрпризів не було, крім питання, чому обличчя першої жертви було так страшно спотворене, а другої — залишилося неторканим. А ще розпад зайшов не так далеко, тому деякі нігті Лін Меткалф залишилися на тілі. Вони були поламані, обдерті, а лабораторія знайшла під нігтями волокна конопель. Іншими словами — сліди мотузки. Що б не робив з нею вбивця, вона, схоже, була прив’язана.

Окрім рани, яка розкроїла горло, та жахливого розрізаного живота, ушкодження Лін були переважно поверхневими порізами. Лише розріз на горлі залишив слід на кістці. Як і у випадку Саллі Палмер, його було зроб­лено великим гострим лезом — імовірно, мисливським ножем, майже напевно тим самим, хоча на даному етапі не було можливості це довести. Але лезо не було зубчастим. Мені так і не вдалося зрозуміти, чому двох жінок убили однією зброєю, а на собаку використали іншу.

Я обмірковував це, коли заходив до кімнати очікування, з якої вже пішов останній відвідувач. Вечірній прийом минув спокійно: майже половина пацієнтів проти того, що зазвичай. Або люди не переймалися тривіальними скаргами на тлі більшої трагедії, або була інша, менш приємна причина, чому так багато людей вирішили уникати своїх лікарів, принаймні одного з них. Прохання записатися до Генрі доводилося чути частіше, ніж за всі попередні роки. Очевидно, дедалі більше людей воліли чекати на нього, а не звертатися до мене.

Але мене захопили Дженні й робота в лабораторії, цим я не переймався.

Коли я ввійшов, Дженіс прибирала кімнату очікування, поправляла розрізнені старі стільці й перекладала розтріпані журнали.

— Спокійний вечір, — зауважив я.

Вона підібрала з підлоги дитячу головоломку й поклала на місце, до дерев’яного ящика з іграшками.

— Краще, ніж кімната, повна сопливих іпохондриків.

— Маєте рацію, — оцінив я її тактовність. Вона теж знала, що мій потік пацієнтів поменшав.

— Де Генрі?

— Дрімає. Гадаю, сьогоднішній ранковий прийом його вимотав. І не дивіться так. Це не ваша провина.

Дженіс знала, що я допомагаю поліції, але не була в курсі деталей. Я не уявляв, як приховати це від неї, та й причини не було. Хоч вона й любила плітки, але знала, де межа.

— Він в порядку? — запитав я стурбовано.

— Просто втомлений. Окрім того, це не лише через роботу, — вона подивилася значущо. — Цього тижня в нього річниця.

Я й забув. Мав забагато інших справ, щоб відстежувати дати, але Генрі завжди в цю пору ставав пригніченим. Він ніколи про це не говорив, і я теж, коли наближалася моя дата. Але все одно так було.

— Було б зараз тридцять років, — упівголоса вела далі Дженіс. — Стає навіть гірше, я гадаю. Тож певним чином воно й добре, що він зараз так багато працює. Допомагає йому відвернутися від тих спогадів, — голос у неї став жорсткішим. — Сором який, що…

— Дженіс… — попередив я.

— Так, так. Вона його не заслуговувала. І він заслуговував на краще.

Слова вирвалися надто швидко. Вона, здається, ладна була розплакатися.

— У вас все гаразд? — запитав я.

Вона кивнула, нервово всміхнулася:

— Вибачте. Просто не можу бачити його таким, як він страждає через… — вона перервалася. — І ці події. Всіх вони пригнічують.

Вона знову зашурхотіла журналами. Я підійшов і забрав їх.

— Скажіть-но мені, а чого б вам разок не піти додому раніше?

— Але ж я саме мала пилососити…

— Я певний, ми переживемо це без небезпеки для здоров’я.

Вона засміялася, звичний настрій начебто повертався.

— Якщо ви так вважаєте…

— Звісно. Вас підвезти?

— Ні! Надто гарний вечір, щоб сидіти в машині.

Я не наполягав. Вона жила лише за сто ярдів, і більша частина шляху пролягала головною вулицею. Є момент, коли прагнення безпеки перетворюється на параною. Все одно я дивився у вікно, як вона йде під’їзною доріжкою.

Коли Дженіс пішла, я повернувся до покинутих нею журналів і зробив символічну спробу закінчити їх упорядкування. До купи потрапили кілька старих примірників селищного інформаційного бюлетеня, залишених пацієнтами, яким лінощі завадили їх викинути. Я кинув їх у кошик, аж раптом одна сторінка привернула мій погляд.

Я дістав аркуш зі сміття. До мене сяяло усмішкою обличчя Саллі Палмер. Під фото — короткий нарис про «знамениту письменницю» з Менема, надрукований за кілька тижнів до того, як її вбили. Я не бачив його раніше. Знайти це зараз, після смерті Саллі, було якось моторошно. Я почав читати й відчув, наче хтось вибив повітря мені з легень. Сів, перечитав ще раз.

І зателефонував Маккензі.

Він мовчки читав статтю. Коли я зателефонував, інспектор працював у мобільному штабі й прийшов одразу після повідомлення про інформаційний бюлетень. Він читав, а потилиця та руки багряніли від сонячних опіків. Закінчив, з кам’яним обличчям згорнув газету.

— Що думаєте? — запитав я.

Він потер полущену червону шкіру на носі.

— Може, просто збіг.

Зараз він був поліціянтом, професійно некомунікабельним, і міг мати рацію. Але я сумнівався. Я взяв інформаційний бюлетень і знову переглянув статтю. Коротенька, трохи більше матеріалу, ніж просто щоб зайняти місце в день без новин. Заголовок: «Сільське життя надає крила уяві місцевої письменниці». Головне було в кінці, у цитаті про натхнення:

Саллі Палмер зізнається, що життя в Менемі