Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

Так і було. Я засміявся, обійняв її, взяв за підборіддя. Ми цілувалися, довго й повільно, а сльози висохли непомітно, коли наші тіла знову почали рухатися разом.

Через певний час тієї ж ночі, коли ми були в ліжку, на іншому кінці селища Тіна в саду почула якийсь звук. Як і Дженні, вона не схотіла йти на збори в сільській управі — залишилася вдома в компанії пляшки вина та плитки шоколаду. Тіна не хотіла засинати, доки Дженні не повернеться додому, бо кортіло вислухати подружку: як там було, чи вдався вечір. Але на котромусь фільмі вона відчула, що позіхає й готова спати. Вимкнула телевізор. І тут почула щось надворі.

Тіна не була дурною. Десь вештався вбивця, який уже прикінчив двох жінок. Вона не відчиняла дверей. Натомість, стиснувши в руках телефон, вимкнула світло й підійшла до вікна. З телефоном напоготові, щоб викликати поліцію, вона сторожко вдивлялася в садок за домом.

Нічого. Ясна, місячна ніч. Ні в садку, ні на майданчику перед ним не було нічого загрозливого. Все одно вона ще трішки подивилась і тільки згодом переконала себе, що це витвір її уяви.

А наступного ранку побачила: надворі щось лишили. У центрі газону лежала мертва лисиця. Вона була так ретельно викладена, що здавалося: тушку навмисно розташували з такою точністю. Якби Тіна знала про лебедині крила, про крижня, про інших мертвих тварин, якими вбивця прикрашав справи рук своїх, вона ніколи не зробила б того, що зробила.

Але вона не знала. Сільська дівчина просто підчепила трупик совком і засунула в смітник. Судячи з ран, тваринка просто приповзла сюди після того, як її порвали собаки — так подумала Тіна. Або машина збила. Вона збиралася розповісти про це Дженні, коли та прийде. А та розповіла б мені. Тільки Дженні не прийшла додому того вечора. Дженні залишилася в мене, а коли Тіна побачила її знову, тем для розмови в них, природно, було значно більше, ніж здохле звіреня.

Отже, Тіна нікому не сказала про лисицю. Тільки через кілька днів, коли значення цього стане надто очевидним, вона згадає про неї.

18

За наступну добу сталися дві події. Про першу люди говорили більше. За звичайних обставин вона могла б стати джерелом скандальних пліток, предметом нескінченних пересудів та переказів, а потім її поглинув би менемський фольклор й вона перетворилася б на розділ у селищній історії, про який теревенитимуть і пересміюватимуться ще багато десятиліть. Але оскільки ця пригода сталася саме зараз, наслідки вона викликала значно серйозніші за ті фізичні ушкодження, що спричинила.

Протистояння Бена Андерса і Карла Бреннера, яке, за оцінками багатьох, тривало роками, вилилось у бійку.

Частково її спричинила випивка, частково — ворожнеча, а частково — все те, що ми переживали цими днями. Ці двоє ніколи не вдавали, що добре ставляться одне до одного, а надзвичайна напруга в селищі роз’ятрила й значно менші неприязні, ніж у них. Це сталося в «Ягняті» майже перед закриттям. Бен саме замовив віскі «на коня», а перед тим пропустив, як він потім зізнався, на пінту-дві пива понад свою норму. У заповіднику день видався пекельний: єгер надавав першу допомогу орнітологу, у якого через спеку стався серцевий напад. І все це — на тлі звичного перенавантаження туристичного сезону.

Тому, коли в паб зайшов Карл Бреннер, «самовпевнений та самовдоволений», як потім розповідав Бен, мій друг повернувся до нього спиною, аби не дратуватися й не дати поганому дню завершитися ще гірше.

Та не вийшло.

Бреннер не просто випити зайшов. Розпалений напередодні Скарсдейловим закликом до зброї, він прибув для вербування прихильників та декларації наміру. З ним завалився й Дейл Бреннер, смаглявий кузен, не дуже схожий зовні, але справжній брат за звичками й темпераментом. Вони належали до більшої групи, яка через спонукання Скарсдейла заповзялася день і ніч патрулювати селище.

— Поліція звалила, так що самі розберемося з цим покидьком, — заявив Бреннер, висловлюючи не так слова преподобного, як його почуття.

Попервах Бен мовчав. Бреннери намагалися набрати дедалі більше волонтерів. Але потім Карл, посміливішавши від алкоголю та своєї нової місії, зробив велику помилку, звернувшись до Бена напряму:

— А ти що ж, Андерс?

— А що я?

— Ти з нами чи ні?

Перед відповіддю Бен повільно допив своє віскі.

— Отже, ти збираєшся розібратися з цим падлюкою, правда?

— Та так. А що, якісь проблеми?

— Тільки одна. Звідки знати, що він не один з вас?

Бреннер, який ніколи не страждав на гострий розум, про таке навіть не думав.

— Справді, звідки знати, що це не ти? — допитувався Бен. — Ями копає, пастки ставить. Дуже на тебе схоже.

Потім він зізнався, що просто дражнив супротивника, навіть не второпав, яке це дійсно серйозне звинувачення. І це підштовхнуло Бреннера далі, ніж він спочатку збирався.

— Від’їбись, Андерс! Поліція знає, що я тут ні при чому!

— Та сама поліція, про яку ти щойно казав, що вона звалила? Ти хочеш, щоб я склав тобі компанію? Ради Бога, — Бен презирливо вишкірився, — займайся далі своїм браконьєрством. Ти тільки це й можеш.

— У мене є хоч алібі! А в тебе?

Бен ткнув у нього пальцем:

— Стережися, Бреннер.

— А то що? Є в тебе воно чи ні?

— Я тебе попереджаю…

Сміливий із кузеном за спиною, Бреннер не позад­кував, як робив зазвичай.

— А то, блядь, що? Мене вже задовбало, як ти тут весь час великого цабе корчиш. А за свого другана-­костоправа одразу підскочив, еге ж? Де він був, коли зникла Лін?

— О, то ти вже кажеш, що ми вдвох це робили?

— А докажи, що ні!

— Я нічого не маю тобі доводити, Бреннер.

На цих словах Бен почав втрачати самовладання, від якого й так мало залишилося.

— От би тобі з твоїми героями-месниками забратися звідси зі своїм сраним патрулем і засунути його собі в сраку.

Вони витріщалися один на одного. Першим не витримав Бреннер.

— Ходімо, — бовкнув він своєму кузену, й на цьому вже було б і все. Але як було піти, не спробувавши зберегти решту бравади? Тож він не міг не кинути наостанок: — Сцикло!

Виплюнув це та повернувся йти.

На цьому слові всі Бенові добрі наміри вилетіли у вік­но. Мало не разом із Бреннером.

Бійка була короткою. У пабі знайшлося досить чоловіків, які встигли втрутитися до того, як вона зайшла надто далеко, що, мабуть, для Бена було добре. Бреннер сам по собі особливої загрози не становив, але Бенові, хай