Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

той факт, що, найімовірніше, відповідальність за це лежить на комусь із нашого селища. Поліція, вочевидь, або не здатна, або, можливо, не хоче вживати необхідних заходів. Та ми не можемо залишатись осторонь, коли в нас викрадають та вбивають жінок, — з навмисною, майже перебільшеною турботою Скарсдейл показав на чоловіка, що сидів поруч із ним. — Ви всі знаєте, якої втрати зазнав Маркус, якої втрати зазнала родина його дружини, коли їхню дочку, їхню сестру відірвали від них. Наступного разу те саме може статися з вашою дружиною. Або дочкою. Або сестрою. Як довго ми маємо перебувати в бездіяльності, поки тривають ці звірства? Скільки ще жінок має загинути? Одна? Дві? Більше?

Він обвів присутніх пильним поглядом, чекаючи на відповідь. Не отримав її, обернувся й щось пробурмотів чоловікові Лін Меткалф. Той зморгнув, наче прокинувся. Порожнім поглядом подивився у заюрблений зал.

— Ти маєш щось сказати, правда, Маркусе? — підказав преподобний, підсуваючи йому мікрофон.

Маркус начебто отямився. Здавалося, за ним женуться.

— Він убив Лін. Убив мою дружину. Він… — голос його перервався. Сльози побігли по обличчю. — Його треба зупинити. Ми маємо його знайти і… і…

Скарсдейл поклав руку йому на плече, чи то щоб заспокоїти, чи то стримати. Вираз обличчя преподоб­ного був сповнений благочестивого задоволення, коли той потягнув мікрофон до себе.

— З нас досить, — промовив він поміркованим, розумним тоном. — З нас… досить! — він повільно постукував по столу, наголошуючи на своїх словах. — Час бездіяльності минув. Бог випробовує нас. Саме наша слабкість, наше самовдоволення дозволили цій істоті, що маскується під людину, сховатися серед нас. Безкарно і зневажливо завдавати ударів. А чому? Бо він знає, що може. Бо він бачить нас як слабких. І не боїться слабких.

Священник грюкнув кулаком по столу, мікрофон підскочив.

— Настав час змусити його боятися нас! Час показати свою силу! Надто довго Менем був жертвою! Якщо поліція не здатна нас захистити, то нам слід самим захистити себе! Наш обов’язок — викорінити зло!

Голос його здійнявся та злився з виттям у відповідь. Коли він усівся, зал вибухнув. Люди зривалися на ноги, аплодували, схвально гукали. Спалахували камери, журналісти викрикували запитання, Скарсдейл сидів у центрі сцени та спостерігав за результатом своїх дій. У якусь мить він подивився просто на мене. Очі священника гарячково палали. Це тріумф, зрозумів я.

І вийшов непоміченим.

— Просто не можу повірити в те, що робить ця особа, — розлючено говорив я. — Здається, він хоче розбурхати людей, а не заспокоїти. Що з ним таке?

Дженні кинула качці, котра пришкандибала до нашого столика, шматочок хліба. Ми сиділи в пабі на березі річки Бур, однієї з шести, що течуть у Норфолк-Бродз. Ми не хотіли залишатися в Менемі. Проїхали всього кілька миль, а відчуття було таке, наче потрапили до іншого світу. На річці стояли пришвартовані човни, поблизу гралися діти, за столиками сиділи люди, розмовляли, сміялися. Класичний англійський паб, класичне англійське літо. Яким далеким здавався він від тієї гнітючої атмосфери, що ми залишили позаду!

Дженні віддала качці останні крихти.

— Зараз у нього є слухачі. Може, саме цього він і домагається.

— Але хіба він не усвідомлює, що саме робить? Одна людина вже в лікарні через цих ідіотів, яким дах позносило. А тепер він збурює «народну дружину». І використовує для підтримки Маркуса Меткалфа!

Я пригадав, що Скарсдейл крутився біля Маркуса навіть під час пошуків Лін. Мене б не здивувало, якби наш преподобний уже тоді готувався скористатися трагедією її чоловіка. Тепер я шкодував, що не поговорив з Маркусом, коли Лін зникла. Не хотів втручатися в його горе, але не міг тепер заперечити того, що змовчав через свій егоїзм. Я дивився на нього, й мені болюче пригадувалася власна втрата. Проте, відступивши, я розв’язав Скарсдейлові руки для впливу, а він не змарнував нагоди.

— Ти думаєш, він саме цього хоче? Всіх підбурити? — запитала Дженні.

Вона не ходила на збори, сказала, що недавно живе в селищі, замало, щоб брати в них участь. Але я подумав, що вона не пішла, бо не хотіла потрапити в натовп.

— Так звучало. Не знаю, чого я здивований. Вогонь і сірка справляють більше враження, ніж підставлення другої щоки. Він роками стояв у порожній церкві в недільні ранки. Зараз не втратить можливості заявити: «А я ж вам казав!»

— Схоже, не він один зараз таке говорить.

Я навіть не помітив, як розлютився через Скарсдейла.

— Вибач. Просто боюся, що хтось учворить якусь дурню.

— Все одно ти з цим нічого не зробиш. Ти ж не совість селища.

Вона говорила якось відсторонено. Раптом я зрозумів, що Дженні весь вечір просиділа тихо. Я дивився на її профіль, ніжний візерунок ластовиння на щоках і носі, прекрасне біляве волосся, що вкривало плечі й біліло на засмаглій шкірі. Вона дивилася вдалечінь, занурившись у якийсь внутрішній діалог.

— Щось сталося? — запитав я.

— Ні. Просто замислилася.

— Про що?

— О… так, — вона всміхнулась, але відчувалося, яка вона напружена. — Слухай, може, поїдемо додому?

Я спробував приховати здивування.

— Так, звісно, якщо хочеш.

— Будь ласка.

Назад ми їхали мовчки. На душі в мене було кепсько. Проклинав себе, що так визвірився на Скарсдейла. Не дивно, що її це дістало. «Ну, ти все зіпсував. Вітаю».

Коли ми дісталися Менема, день уже згасав. Я увімкнув поворот на її вулицю.

— Ні, не сюди, — сказала вона. — Я… я подумала, може, ти покажеш мені, де живеш.

За мить я второпав.

— Ок.

Вилетіло зовсім не те слово, яке треба. Я ставив машину й не міг вдихнути. Відімкнув двері будинку. Відступив, пропускаючи її. Вона пройшла повз мене, від тонкого мускусу її парфумів запаморочилася голова. Пройшла в маленьку вітальню. Я відчував її знервованість, і та перегукувалася з моєю.

— Вип’єш?

Вона похитала головою. Ми незграбно стояли. «Роби щось». Але я не міг. Не міг розгледіти її в цьому напівсвітлі — тільки очі, що сяяли в темряві. Ми дивились одне на одного, ніхто з нас не рухався. Вона заговорила, голос її зривався:

— Де в тебе ванна?

Спочатку Дженні вагалася, була напружена, тремтіла. Поступово почала розслаблятися, а тоді я теж. Спочатку пам’ять намагалася підставити власні знайомі форми, кольори, відчуття й запахи. Потім теперішнє перемогло, відкинувши все інше геть. Після всього вона скрутилася біля мене, м’яко дихаючи в груди. Я відчував, як її руки торкаються мого обличчя, рухаються слідами вологи, що стікала щоками.

— Девіде?

— Нічого, просто…

—