Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

Іншим разом до поліції в істериці зателефонувала жінка, проте її «переслідувач» виявився сусідом, який вигулював песика. У двох будинках камінням побили вікна. В одному — через «їхню відверту неповагу», у другому — взагалі без причини, ніхто навіть не те що визначити, а припустити не міг, чого це сталося.

І на тлі цього всього день при дні зростало відчуття присутності однієї людини. Скарсдейл став-таки голосом Менема. Тоді як усі цуралися преси, він не стримувався, виставляючись перед камерами й мікрофонами. Преподобний крутив аргументами як хотів, грав за всіх, маніпулював думками, критикуючи неспроможність поліції зловити вбивцю, моральну німоту односельців, яка, він стверджував, і призвела до цієї ситуації. Окрім цього всього, він, не усвідомлюючи іронії, звинувачував пресу у використанні трагедії. Якби на його місці був хтось інший, сказали б, що він заграє з публікою. Дехто дійсно почав бурмотіти, що він чогось лізе до всіх зі своїми пекельними поглядами. Але попри все наш добрий преподобний здобував дедалі більшу підтримку. Голос його гримів відчутним кожному обуренням, а брак логіки він з надлишком компенсував інтенсивністю та гучністю.

Я все ж сподівався — може, наївно, — що найгучніші промови він обмежить церковною кафедрою. Проте недооцінив те, як Скарсдейл уміє здивувати і як цілеспрямовано ця людина прагне заробити на своїй новій ролі. Ніхто з нас не був готовий до його оголошення про загальні збори в будинку селищної громади.

Збори призначили на найближчий понеділок після знайдення тіла Лін Меткалф. Напередодні за нею відправили поминальну службу. На моє здивування, Скарсдейл відмовився впускати до церкви представників преси. Я з часткою цинізму міркував, що спонукало його до такого кроку: мабуть, не стільки повага до скорботи рідних загиблої, скільки прагнення подражнити журналістів, показавши, що вони втрачають. Підходячи до будинку селищної громади, я переконався, що міркування були небезпідставні.

Невисокий будинок, радше практичний, ніж естетичний, розташовувався в глибині селищного майдану. Цього ранку я проминув його, їдучи до лабораторії, та побачив перед входом Скарсдейла, який владним жестом відправляв до саду Тома Мейсона. Повітря повнилося солодкуватими пахощами свіжоскошеної трави, тисовий живопліт ретельно причепурили. Старий Джордж із онуком мали клопіт. Навіть знову підстригли бездоганну галявину посеред майдану. Отже, весь простір під розлогим старим каштаном та навколо Каменя Мучениці був охайний, немов у парку.

Але мене брали сумніви, чи то нам допоможе. Коли репортерів не пустили на поминальну службу, вони радо схопилися за громадські збори як непогану заміну першому видовищу. Вийшли не стільки збори, скільки пресконференція. Я зрозумів це, коли зайшов до будинку громади. На вході пітнів та сопів через свої аденоїди Руперт Саттон — йому довірили охороняти двері. Він неохоче кивнув мені, цілковито впевнений, що я зазнав несхвалення Скарсдейла.

У залі вже було тісно й спекотно. На протилежному кінці на маленькій сцені виставили складаний стіл з двома стільцями, навпроти одного стирчав мікрофон. Перед сценою розмістили ряди складаних дерев’яних стільців, простір по боках і в задній частині залу залишили для телевізійників і журналістів.

Коли я приїхав, усі місця вже були зайняті, але в кутку я помітив Бена й пробрався до нього. Тут було трішки просторіше.

— Не думав, що тебе тут побачу, — зізнався я, оглядаючи разом з ним натовп.

— Вирішив, краще послухати, що цей дрібний покидьок має сказати. Треба знати, яку срану отруту він цього разу вигадає.

Бен був на добру голову вищим за всіх присутніх у залі. Я помітив, що дехто з телевізійників коситься на нього, але ніхто начебто не схильний був просити про інтерв’ю. Або, може, вони просто не хотіли ризикувати втратити своє місце.

— Не бачу тут нікого з поліції, — зауважив Бен. — Варто було чекати, що вони нарешті покажуться.

— Їх не запросили, — пояснив я. Маккензі ще раніше казав про це. Йому це не сподобалося, проте у верхах було ухвалено рішення не втручатися. — Тільки мешканці Менема.

— Кумедно. Щось я деяких сусідів упізнати не можу, — Бен окинув поглядом колекцію камер і мікрофонів, зітхнув та відтягнув комір сорочки. — Боже, ото спека. Підемо потім по пінті?

— Дякую, але не можу.

— До пацієнтів поїдеш, так пізно?

— Хм, ні. Ми з Дженні зустрічаємося. Ти її бачив в пабі.

— Знаю, вчителька, — він широко всміхнувся. — Частенько бачитися почали, еге ж?

Я точно знав, що зашарівся, мов підліток.

— Ми просто друзі.

— Авжеж.

Щоб змінити тему, я поглянув на годинник:

— Мені так і здавалося, що він усіх змусить чекати. Як гадаєш, чого він домагається?

— Скоро дізнаємося, — сказав Бен саме тоді, як відчинилися двері на сцені.

Але вийшов не Скарсдейл, а Маркус Меткалф.

У залі миттєво запала тиша. На чоловіка Лін було страшно дивитися. Горе, здається, зменшило цього здорованя. Він з’явився в зім’ятому одязі, рухався повільно, наче боячись розтривожити глибоку внутрішню рану. Коли я приїздив до нього майже одразу після жахливої новини, він, здається, взагалі мене не помітив. Відмовився від заспокійливого, хоча я благав його прийняти ліки. Деякі рани не притлумити, а намагання щось зробити тільки їх ятрять. Проте зараз, коли я дивився на нього, виникло враження, що він таки щось випив. Був якийсь ошелешений, прибитий шоком, немов блукав у жахливому сні.

За Маркусом у повній тиші на сцену вийшов Скарс­дейл. Їхні кроки лунко відбивалися на дерев’яній підлозі. Вони наблизилися до столу, преподобний поклав руку на плече молодшого чоловіка — начебто на знак підтримки, але я не міг позбутися враження, що це рух господаря, який заявляє права на свою власність. Мене вкололо усвідомлення: присутність чоловіка останньої жертви надасть більше довіри тому, що збирається казати священник.

Скарсдейл спрямував Маркуса до стільця. Того, що без мікрофона, помітив я. Він почекав, доки Маркус сяде, і всівся сам. Постукав у мікрофон, переконався, що той працює, і поволі обвів очима людей перед собою.

— Дякую всім вам за… — слабке відлуння змусило його пригальмувати, він невдоволено нахмурився. Відсунув мікрофон від себе, продовжив: — Дякую вам за те, що прийшли. Це час скорботи, і за інших, звичайних обставин я б поставився до цього з повагою. На жаль, обставини далеко не звичайні.

Його підсилений голос лунав навіть міцніше, ніж завжди. Він говорив, а чоловік Лін Меткалф дивився в стіл, наче взагалі не розумів, що в приміщенні ще хтось є.

— Висловлюся коротко, але те, що я маю сказати, стосується кожного з нас. Стосується кожного в селищі. Проситиму вас лише вислухати мене до того, як ставити питання, — Скарсдейл не дивився на представників преси під час своєї промови, але було очевидним, до кого він звертається. — Вбито двох жінок, яких знали ми всі, — повів він далі. — Хоч як неприємно це, ми вже не можемо не зважати на