Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

— Я знаю.

Він дивився в далечінь, де ртутна поверхня озера мерехтіла на сонці.

— Чому?

— Не зрозумів. Про що ви?

— Навіщо тримати її живою так довго? Навіщо так ризикувати?

— Я певний, що для вас це не новина: ми ж маємо справу не з раціональним мисленням.

— Так, але він не дурень. То чому він чинить так? — Маккензі роздратовано пожував губу. — Не можу зрозуміти.

— Чого саме?

— Зазвичай викрадення та вбивства жінок мають сексуальний мотив. Але цей випадок у схему не вписується.

— То ви думаєте, її не ґвалтували?

Стан другого тіла означав, що ми не зможемо точно визначити це, як і щодо Саллі Палмер. Але якщо жертву помилували хоч так, від цієї думки могло б стати трохи легше.

— Я не про це. Коли знаходять жіноче тіло без одягу, то майже точно було якесь сексуальне втручання мінімум. Але пересічний сексуальний насильник здебільшого вбиває жертв одразу, щойно отримав бажане й збудження минуло. Дуже рідко трапляються ті, хто тримає їх живими, намагається гратися з ними. Але те, що робить оцей, не має ніякого сенсу.

— Може, він ще до цього не дійшов.

Маккензі якусь мить мовчки дивився на мене. Потім знизав плечима.

— Можливо. Але, з одного боку, маємо когось достатньо розумного, щоб викрасти двох жінок і зірвати пошуки, розставляючи пастки; з іншого — він не намагається позбутися трупів належним чином. А спотворення тіл? Який у ньому сенс?

— Це психологів слід питати, не мене.

— Запитаю, не хвилюйтесь. Але здається мені, що вони теж не дуже знають. Чи він навмисно так виставляється, чи просто необережний? Це як два розуми в одній голові, що конфліктують.

— Ви про шизофренію?

Він нахмурився, стурбований загадкою.

— Не думаю. Хтось справді розумово хворий давно б себе виказав. Я не думаю, що хворі на таке здатні.

— Тут інша річ, — сказав я. — Він убив двох жінок за… скільки? Менш ніж три тижні? Друге вбивство сталося лише через десять-одинадцять днів після першого. Це не… — я ледь не сказав «ненормально», але такого слова й близько до ситуації не застосуєш. — Це незвично, правда? Для серійного вбивці.

Маккензі вочевидь стомився.

— Так. Незвично.

— Отже, як його так понесло? Що спонукало?

— Якби я знав, ми б були вже на півдорозі до затримання цього покидька. — Він підвівся, розминаючи поперек. — Тіло буде в лабораторії. Може, завтра?

Я кивнув. Але коли він збирався йти, гукнув його:

— А як щодо мертвих птахів і тварин? Ви тепер скажете про це людям?

— Ми не можемо оприлюднювати такі деталі.

— Навіть якщо він користується ними, щоб попередити майбутню жертву?

— Ми про це точно не знаємо.

— Ви казали, що на ґанку Саллі Палмер залишили горностая, а чоловік Лін Меткалф згадував, що вона за день до зникнення бачила мертвого зайця.

— Ви ж самі кажете, що це сільська місцевість. Тварини весь час помирають.

— Вони самі себе дротами до каменя не прив’язують і до черева мертвих жінок не забираються.

— Ми досі не знаємо, чи справді він використовував їх, щоб наперед визначити своїх жертв.

— Але ж якщо є бодай найменший шанс, ви не вважаєте, що варто попередити людей?

— І заохотити всіх диваків та жартівників марнувати нам час? Нас же завалять дзвінками щоразу, як машина їжака на дорозі переїде.

— А якщо ви не скажете, то він може позначити наступну жертву й вона не знатиме про це. Якщо ще цього не сталося.

— Знаю, але люди й без того достатньо налякані. Я не збираюся зчиняти паніку.

Проте в його голосі відчувся сумнів.

— І він зробить це знову? — запитав я.

Якусь мить я думав, що він відповість. Але, не кажучи ані слова, інспектор повернувся й пішов геть.

17

Новина про те, що знайдено тіло Лін Меткалф, бомбою вибухнула в Менемі. Всі знали, що сталося з Саллі Палмер, тому мало хто здивувався, але шоку це не зменшило. Саллі, хоч якою популярною вона була, залишалася в селищі чужинкою, іммігранткою, а от Лін тут народилася, пішла до школи, вінчалася в місцевій церкві. Вона була частиною Менема, чим не змогла стати Саллі. Її смерть — убивство — зачепила людей за живе, вони вже не могли вдавати, що жертва якимось чином привезла зерна своєї долі з зовнішнього світу. Тепер селище оплакувало свою жительку.

І страшилося ще одного.

Ні в кого вже не лишалося сумніву, що в Менемі коїться жахіття. Убивство однієї жінки — це вже лихо. Убивство двох за такий короткий строк — просто нечуване. Раптово ми знову потрапили в усі новини.

Селище вкотре відчуло, що на нього спрямоване світло прожекторів, немов на жертв масової автомобільної аварії, на котрих витріщається ласа до сенсацій публіка. Як у будь-якої жертви, першою реакцією мешканців стала збентежена недовіра, а згодом вона переросла в образу.

Потім прийшла злість.

Оскільки об’єкта для злості знайти ще не вдалося, Менем спрямував гнів на чужинців, яких привабило до селища його нещастя. Не на поліцію, хоча про її безсилість теревенили, а на беззахисну пресу. Те, що новинарі аж слинилися від захвату, смакуючи смажені факти, здалося багатьом не просто неповагою, а відвертим презирством. Їх зустріли недобре: спочатку — кам’яними виразами облич і занімілими вустами, а згодом ворожість набула значно відвертіших форм. У наступні кілька днів, якщо обладнання преси десь погано лежало, воно або зникало, або якимось невідомим чином виявлялося суттєво пошкодженим. Кабелі перерізані, шини спущені, у бензобаках де не взявся цукор. Одна дуже прискіплива й нахабна репортерка, густо нафарбовані губки якої, здавалося, назавжди перекосило в недоречній усмішці, навіть звернулася по накладання швів, коли в голову їй прилетіла каменюка.

І ніхто нічого не бачив.

Але все це було лише симптомом, зовнішнім вираженням справжньої хвороби. Після того як Менем століттями варився у власному сокові й знав: хоч що станеться, на своїх можна покластись, — тепер він не міг довіряти самому собі. Якщо до цього моменту підозра ширилася, мов зараза, тепер вона набула масштабів епідемії. Поглибилися старі ворожнечі та суперництва. Якогось вечора через те, що дим від барбекю понесло до сусіднього саду, сталася бійка між двома родинами за участі аж трьох поколінь.