Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

— Якщо чесно… цей раз міг бути не єдиним. Останнім часом траплялося, що я… вставав уранці й бачив, що двері не замкнено. Зазвичай я нагадую собі, що потрібно замкнутися, — поспіхом додав він. — Але… ну, останнім часом я, схоже, став трохи… забудькуватим.

— Забудькуватим, — рівно повторив Маккензі. — Але ж це перший раз, коли до вас хтось заліз, правда?

Я ледь не відповів за Генрі, що, звісно, перший. Та раптом побачив страждання на його обличчі.

— Ну, я… — він весь час стискав зчеплені пальці. — Я не певний.

Маккензі не відривав від нього погляду. Генрі розгублено стенув плечима.

— Ну, я підозрюю, було пару разів, коли в шафці хтось… міг порпатися.

— Порпатися? Ви маєте на увазі, чогось не вистачає?

— Не знаю. Ніколи не був упевнений. Може, пам’ять зраджує. — Він кинув винуватий погляд на мене. — Вибачте, Девіде, я мав вам сказати. Але сподівався… ну, думав, що якщо я докладу більше зусиль…

Він безпомічно сплеснув руками. Я не знав, що казати. Мені було геть кепсько, бо ж останнім часом він додатково втомлювався саме через необхідність підміняти мене. Окрім його нездатності ходити, я завжди вважав його фізично здоровим. Тепер рано-вранці я побачив знаки, яких не помічав раніше. Під очима — мішки, шкіра на шиї та вкритому срібною щетиною підборідді обвисла. Навіть якщо пояснити його стан пережитим шоком, він уже старий і хворий.

Я зустрівся поглядом з Маккензі, всім серцем бажаючи, щоб він не так напирав. Інспектор стиснув губи й відвів мене вбік, залишивши невтішного Генрі з чашкою чаю, приготовленого молоденькою поліціянткою.

— Ви розумієте, що це означає? — запитав Маккензі.

— Розумію.

— Може, це сталося не вперше.

— Розумію.

— Добре. Бо ваш друг, що онде сидить, може запросто втратити ліцензію. Якщо тут порпалися наркомани, це вже погано. А ми маємо справу ще й із серійним убивцею. І зараз скидається на те, що він тут міг гопки скакати й брати, що душа забажає, бозна-­скільки часу!

Я ледь знову не сказав: «Розумію».

— Йому б знадобилися медичні знання, щоб знати, що шукати. І як цим скористатися.

— Я вас благаю! Він убивця! Ви думаєте, він переймався б через неправильну дозу? А щоб знати, що робити з хлороформом, не треба бути хірургом.

— Якщо він бував тут раніше, чому не взяв усієї пляшки? — запитав я.

— Може, не хотів, щоб помітили нестачу. Якби цього вечора його не злякали, ми б навіть не дізналися про це, правда?

З цим я сперечатися не міг. Я почувався таким винним, наче недбальство виявив не Генрі, а я сам. Я його напарник, мав би краще розуміти, що відбувається з ним і взагалі.

Нарешті поліція зробила що могла, і я поїхав додому. Світанковий хор уже починав співати, коли моя голова торкнулася подушки.

Здається, я прокинувся миттєво. Уперше за останні дні мені наснився сон. Він був таким живим, як завжди, але вперше не лишив по собі оновленого почуття втрати. Я прокинувся сумним, проте спокійним. Аліси не було, тільки Кара. Ми говорили про Дженні. «Все гаразд, — усміхаючись, казала вона мені, — так і має бути».

Це було схоже на прощання. Надовго відкладене, але неуникне. Проте спогад про останні слова Кари, стурбована зморшка на її чолі лишили мені тривалий неспокій.

«Стережися».

Але чого стерегтися? Я ще трохи помізкував, доки не зрозумів, що намагаюсь аналізувати власну підсвідомість.

Зрештою, це був лише сон.

Я встав та пішов у душ. Хоча поспати вдалося лише кілька годин, почувався я так, наче спокійно відпочив цілу ніч. До лабораторії вирушив рано-вранці, щоб дорогою перевірити, як там Генрі. Я хвилювався за нього після подій минулої ночі. Вигляд він мав жахливий, а я, що не кажи, відчував за це свою відповідальність. Якби не ця перевтома через додаткову роботу, яку я на нього навалив, Генрі, насамперед, не забув би замкнути двері амбулаторії.

Я зайшов у будинок, погукав його. Відповіді не було. Пройшов до кухні, але не помітив ознак його присутності. У мені наростало хвилювання, проте я намагався не піддаватися, сказавши собі, що він, мабуть, ще спить. Уже на виході з кухні я обернувся, глянув у вікно — і завмер. За садом виднівся старий дерев’яний причал, де містки входили в озеро. На них стояв візок Генрі.

Порожній.

Я вибіг з дверей кухні, гукаючи його на весь голос. Причал розпочинався за садом, його затіняли чагарники й дерева. Я не бачив містків, доки не добіг до хвіртки, потім пішов повільніше, заспокоєний.

Біля порожнього візка Генрі невпевнено примостився на краю причалу, намагаючись забратися в човен. Обличчя почервоніло від зусиль і зосередженості, ноги марно теліпалися над човном.

— Заради Бога, Генрі, що ви робите?

Він кинув на мене сердитий погляд, але не зупинився.

— Збираюсь покататися на човні. А на що це, в біса, по-вашому, схоже?

Він бурчав, переміщуючи всю свою вагу на руки. Я вагався, хотів допомогти йому, знаючи при цьому, що краще не намагатися. Принаймні якщо він зараз упаде, я буду поруч і витягну його.

— Ну Генрі, ви ж знаєте, що не варто цього робити.

— Робіть, чорт забирай, власні справи!

Я здивовано подивився на нього. Стиснуті губи тремтять. Ще декілька хвилин він продовжував свої марні спроби, а потім раптово припинив боротьбу. Опустився на дерев’яний стовпчик, заплющивши очі.

— Вибачте, Девіде. Я не хотів.

— Хочете сісти назад у візок?

— Дайте хвилину, віддихаюся.

Я сів коло нього на шорсткі дошки причалу. Груди його ще здіймалися, спітніла сорочка прилипла до тіла.

— Ви тут давно?

— Не знаю. Якийсь час, — він слабко всміхнувся. — Спочатку здавалося, що це непогана думка.

— Генрі… — я не знав, що казати, — про що ви, холера, думали? Ви ж знаєте, що не можете самі забратися в човен.

— Знаю, знаю, просто… — він спохмурнів, — цей клятий поліціянт. Як він на мене дивився цієї ночі. Говорив, немов я якийсь… старий маразматик! Знаю, я помилився. Треба було перевірити замки. Але щоб хтось до мене так зверхньо ставився… — він стиснув губи й дивився на ноги. — Часом це вганяє в розпач, коли почуваєшся таким безпомічним. Іноді відчуваєш, що маєш щось зробити, знаєте?

Я дивився на плаский порожній обшир озера. Жодної душі навколо.

— А якби ви впали?

— То я б позбавив усіх зайвого клопоту, чи не так? — Він глянув на мене та сардонічно посміхнувся, але вже більше скидався на самого себе. — Не дивіться так на мене. Я ще не планую накладати на