Саймон Бекетт - Хімія смерті. Перше розслідування, Саймон Бекетт

себе руки. І так уже доста дурниць наробив для одного дня. — Він відштовхнувся вгору з гримасою зусилля. — Допоможете забратися в цей клятий візок, добре?

Я підставив йому руки, підтримав вагу, він підтягнувся й сів у візок. Я підвіз його назад до будинку. Генрі не заперечував — знак того, наскільки він стомився. Я вже запізнювався до лабораторії, але побув з ним, зробив чаю, переконався, чи все гаразд.

Коли я вже збирався йти, він позіхав і протирав очі.

— Піду-но я приведу себе до ладу. Ранковий прийом за пів години.

— Не сьогодні. Ви не в тому стані, щоб працювати. Вам потрібно виспатися.

Він здійняв брову:

— Доктор каже, еге ж?

— Як вам буде завгодно.

— А що пацієнти?

— Дженіс їм повідомить, що сьогодні вранці прийом скасовано. Якщо щось термінове, вони можуть звернутися до додаткової екстреної служби[14].

Генрі не заперечував. Розпач минув, і він був знесилений.

— Слухайте, Девіде… ви нікому про це не розкажете, правда?

— Звісно.

Мій напарник кивнув із полегшенням:

— Добре. Я й так дурнем почуваюся.

— Не треба.

Я вже підійшов до дверей, коли він гукнув:

— Девіде… — помовчав ніяково. — Дякую.

Від його вдячності легше мені не стало. Дорогою до лабораторії мені не давали спокою думки про додатковий тягар, що я навалив на нього останнім часом. Я сприймав його присутність як належне, не тільки з точки зору практики, але й в інших аспектах. Мені варто було спробувати поплавати з ним озером або просто проводити більше часу з другом. А я був настільки захоплений розслідуванням, а ще більше — Дженні, що не дуже-то й думав про Генрі.

Це зміниться, вирішив я. В лабораторії вже зробив майже все, що міг. Ось передам Маккензі свої виснов­ки, поліція опрацює те, що я їм повідомив, і зможу залагодити своє минуле недбальство. Від сьогодні, сказав я собі, моє життя повернеться до нормального.

Ніколи я так не помилявся.

Після сум’яття останніх дванадцяти годин повернення до клінічного святилища лабораторії здалося майже полегшенням. Тут принаймні я спирався на надійніший ґрунт. Прийшли результати аналізів, які підтвердили те, про що я вже здогадувався. Лін Меткалф була мертва приблизно шість днів, тобто вбивця, перш ніж перерізати їй горло, майже три дні тримав її в живих із якоїсь своєї нечестивої причини. Убила її саме ця рана. Як і в Саллі Палмер, висохлий стан тіла свідчив, що вона сплинула кров’ю. А низький уміст заліза в ґрунті навколо тіла знову довів: смерть сталася десь в іншому місці, тіло привезли на болото й викинули.

Крім того, як і у випадку Саллі Палмер, на місці не було знайдено нічого, що б вказувало на кривдника. Земля була пропечена продуктами розкладу надто сильно, слідів не лишилося. За винятком волокон мотузки, що зачепилися на зламаних нігтях, не знайшлося жодних слідів, жодних криміналістичних підказок щодо особи вбивці.

Але це вже робота іншого експерта. Мій внесок був майже завершений. Я зробив остаточні зліпки шийних хребців, порізаних ножем, упевнений як ніколи, що обох жінок убито однією зброєю. Залишилося тільки поприбирати.

Марина запитала, чи не хочу я пообідати, щоб відзначити цю подію, але я відмовився. Мені досі не вдалося поговорити з Дженні, я справді не міг дочекатися.

Зателефонував їй, щойно Марина пішла. Поки чекав на відповідь, хвилювання було гострим до болю.

— Вибач, — вона захекалася, — Тіни немає, а я була в садку.

— Як ти? — запитав я й раптом рознервувався.

Я був настільки зосереджений на власних почуттях, що навіть не встиг подумати, яких висновків про наші стосунки могла дійти моя подруга.

— Я ок, а ти? Усі говорять про те, що вночі сталося в амбулаторії. Тебе ж не поранено?

— Ні, я в порядку. От Генрі було непереливки.

— Боже, коли я почула, подумала… ну, хвилювалася.

Мені навіть на думку не спало, що вона могла хвилюватися. Не звик, що за мене хтось переймається.

— Вибач, треба було раніше зателефонувати.

— Та все гаразд. Просто я рада, що ти ок. Я б сама зателефонувала, але…

Я напружився, коли вона замовкла. «Ну от, зараз…»

— Слухай, я знаю, ми обоє сказали, що варто кілька днів почекати, але… Ну, я справді рада буду тебе бачити. Якщо хочеш, звісно.

Я відчув, що широко всміхаюся.

— Хочу.

— Ти певний?

— Певний.

Ми засміялися.

— Боже, сміх і гріх. Я почуваюся, мов школярка, — зізналася вона.

— Я теж, — глянув я на годинник. Десять хвилин по першій. Встигну доїхати в Менем до другої. Вечірній прийом тільки о четвертій. — Десь зараз можу приїхати, якщо хочеш.

— Ок.

Чути було, що вона засоромилась, але й усмішку я теж відчув. Десь у домі пролунали дві ноти дзвінка.

— Почекай секунду, хтось прийшов.

Я почув, як вона поклала трубку на стіл. Сперся на край лабораторного столу, ідіотська усмішка ще сяяла на обличчі, і я все чекав, коли вона знову візьме телефон. От же ж кляте чекання. Я знав одне: хочу бути з нею просто зараз, і це єдине, чого я дійсно прагнув за весь цей довгий час. Чутно було, як десь у домі грало радіо, а я все чекав. Минуло більше часу, ніж я розраховував, аж тут я знову почув, що беруться за телефон.

— Молочар? — жартома запитав я.

Мені не відповіли. На тому боці чулося чиєсь дихання. Глибоке, трохи захекане, як після боротьби чи напруження.

— Дженні? — невпевнено погукав я.

Нічого. Тільки дихання: вдих-видих-вдих. Потім щось м’яко клацнуло, і на тому боці вимкнулися.

Я тупо подивився на телефон, метушливо набрав номер знову. «Відповідай. Будь ласка, відповідай». Але телефон усе дзвонив і дзвонив.

Я відбився й почав набирати Маккензі. На бігу до машини.

20

Неважко було здогадатися, що сталося. Сам будинок розповів. На тому ж хиткому столі, де ми готували барбекю, лежав напівз’їдений бутерброд, який уже згорнувся від спеки. Поруч байдуже грало радіо. Двері, що вели з кухні в сад, стояли навстіж відчинені, від руху поліціянтів хиталася бісерна шторка. У кухні кокосовий килимок відлетів до шафки, а телефонна трубка стояла в гнізді — хтось її туди поставив.

І жодного сліду Дженні.

Коли я приїхав, поліція не хотіла мене впускати. Вони вже оточили будинок стрічками, з вулиці зграя дітлахів та сусідів