Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

Цей день став найгіршим у Натаніелевому житті. Хоч вони повернулися з Парламенту пізно, хлопець ніяк не міг заснути. Натаніеля дедалі дужче тривожили останні слова наставника, що досі лунали йому в голові: «Кожного, в кого знайдуть викрадене чарівне майно, покарають якнайсуворіше». Якнайсуворіше... А що таке Амулет Самарканда, як не викрадене чарівне майно?

З одного боку, хлопчина був певен, що Лавлейс і сам у когось викрав цей Амулет. Саме для того, щоб це довести, Натаніель дав доручення Бартімеусу. З іншого ж боку, зараз володіє цим майном саме він, тобто, радше кажучи, Андервуд. Якщо Лавлейс, чи поліція, чи хтось із уряду знайде Амулет у їхньому домі... чи навіть якщо сам Андервуд виявить його у себе в кабінеті... Натаніелеві страшно було подумати, що тоді станеться.

Те, що розпочиналося як особиста помста ворогові, нині перетворилося на вкрай ризиковану справу. Тепер Натаніель мусив боротися не тільки з Лавлейсом, а й з урядом — з його довгими руками. Він уже чув про скляні призми з прахом зрадників, що висять на мурах Тауеру. Промовиста деталь, еге ж... Ні, накликати на себе гнів уряду — це нерозумно.

Коли небом розпливлося передранішнє світло, Натаніель був певен тільки в одному: чи знайшов Бартімеус якісь докази, чи ні, треба негайно позбутися Амулета. Повернути крадене Лавлейсові і будь—яким способом навести на нього поліцію. Та для цього йому знову-таки потрібен джин.

А Бартімеус уперто не з’являвся.

Натомлений аж до болю в кістках, цього ранку Натаніель тричі викликав демона. І всі три рази джин так і не з’явився. За третьою спробою хлопець уже схлипував зі страху, бурмотів закляття абияк, геть забувши, що один-єдиний помилковий звук може коштувати йому життя. Закінчивши, він знесилено вирячився на коло: «Приходь! Приходь!..»

Ані диму, ані запаху, ані демона.

Вилаявшись, Натаніель завершив закляття, копнув горщик із пахощами — так, що той полетів через кімнату, — а сам упав на ліжко. Що сталося? Якщо Бартімеус відшукав спосіб ухилитися від наказу.. Ні, це неможливо. Ще жодному демонові, як відомо, це не вдавалося. Хлопчина в безсилій люті стукнув кулаком по ковдрі. Ні, нехай цей джин тільки з’явиться — він дорого заплатить за це запізнення. Дістане на свою голову Зазублений Маятник!..

Але що ж робити зараз?

Може, скористатися дзеркалом? Ні, краще пізніше. Три невдалі виклики поспіль зморили Натаніеля вкрай. Бібліотека наставника — ось із чого варто розпочати. Можливо, він знайде там інші, сучасніші способи заклинати духів. А може, там є щось і про хитрощі, які дозволяють джинам ухилятися від наказів.

Підхопившись, Натаніель хвицнув ногою килим, щоб заховати крейдяні кола на підлозі. Прибирати часу немає. Через дві години він повинен з’явитися до наставника для виклику бісеняти—жабуна. Хлопчина безпорадно застогнав: ще цього йому бракувало! Жабуна він може викликати навіть спросоння. До того ж, наставник змусить його по кілька разів перевіряти кожну лінію й кожну фразу, тож ритуал забере принаймні кілька годин. Отак безглуздо марнувати силу! Що за дурень його наставник!

Натаніель вирушив до бібліотеки. Помчавши вниз сходами, він налетів просто на пана Андервуда, що саме піднімався нагору.

— Малий негіднику! Ти ж міг мене вбити!

— Сер! Пробачте, сер! Я не хотів...

— Гасаєш сходами, наче безголовий простолюдин! Чарівник ніколи не забуває про свої манери. Що це тут тобі, іграшки?

— Сер! Пробачте, будь ласка... — помалу оговтавшись, промовив Натаніель. — Я просто йшов до бібліотеки, щоб перевірити закляття перед викликом. Пробачте, що я так захопився.

Слухняний тон учня справив потрібне враження. Андервуд досі відсапував, але його обличчя полагіднішало.

— Гаразд. Ти не мав на думці злого, я не повинен докоряти тобі. Насправді я йшов до тебе, щоб попередити: сьогодні я, на жаль, заклопотаний. Сталося дещо серйозне, тож я мушу.. — він замовк. Брови його зійшлися над переніссям. — Чим це так пахне?

— Що, сер?

— Цей запах... це від тебе, хлопчику, — наставник посунувся ближче й шморгнув носом.

— Я... пробачте, сер, я... вранці забув умитись. Пані Андервуд уже зробила мені зауваження.

— Я кажу, хлопчику, не про твій запах, хоч який він неприємний. Ні, це радше схоже на розмарин... Так! І лавр... і сусло Святого Івана... — очі наставника раптом вирячились і спалахнули в напівтемряві. — Це пахощі для виклику демона! їх чути від тебе!

— Ні, сер...

— Не переч мені, хлопчику! Як це... — в очах пана Андервуда майнула підозра. — Джоне Мендрейку, я хочу бачити твою кімнату! Веди мене туди!

— Ні, сер, там страшенний безлад... мені соромно...

Наставник виструнчився. Його очі аж палали, борода наїжачилась. Він ніколи ще не здавався Натаніелеві таким високим — можливо, ще й через те, що Андервуд стояв сходинкою вище. Хлопчина мимоволі зіщулився.

Чарівник підняв пальця і показав на сходи:

— Ану, вперед!

Натаніель безпорадно скорився. Він мовчки вирушив до себе, чуючи за спиною важкі наставникові кроки. Коли хлопець відчинив двері кімнати, звідти виразно повіяло зіллям та восковими свічками. Натаніель знічено побокував, а пан Андервуд, зігнувшись — стеля тут була низька, — увійшов до мансарди.

Кілька секунд наставник оглядав кімнату. Видовище й справді було промовисте: перекинутий горщик із барвистими патьоками зілля на підлозі; кілька дюжин свічок, що тліли на столі і вздовж стін; грубі томи, взяті з Андервудових книжкових полиць. Не видно було лише пентаклів — їх ховав килим. Натаніель подумав, що це допоможе йому викрутитись. Він кахикнув:

— Я все поясню вам, сер.

Проте наставник не звернув на учня жодної уваги. Ступивши вперед, він хвицнув ногою краєчок килима. Краєчок відлетів убік, відкривши частину кола й кілька зовнішніх рун. Андервуд нахилився й відгорнув килим цілком: тепер було видно увесь малюнок. Якусь хвилину чарівник вивчав написи, а потім сердито обернувся до хлопця:

— Ну?

Натаніель ковтнув слину. Він розумів, що тепер йому немає пробачення, та все ж таки вирішив спробувати.

— Я просто тренувався малювати пентаклі, сер, —