Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

повернулися і опустилися на свої місця. Шолто з жінкою ступили до арки, й портал поглинув їх. Шов у повітрі розвіявся; стіна зробилася такою, як раніше. Орлодзьобий і бикоголовий знову заходилися марширувати кімнатою. Смертоносні білі лінії сфери гули, світились і потроху наближались.

Кіт скрутився клубком на верхівці стовпа і якнайщільніше підігнув хвіст до тулуба.

Впродовж наступних кількох годин моє становище помітно погіршало. Кота спочатку вистачило надовго, але все ж таки куля поволі стиснулася так, що мені довелося притиснути вуха до голови, а кінчик хвоста вже починав підсмалюватись.

Довелося перетворюватися далі. Я знав, що за мною стежать, і тому не зробив першого, що спадало на думку, — не обернувся блохою. Тоді, напевно, куля просто стиснулася б швидше, щоб дістати до мене. Натомість я перебрав цілу череду пухнастих і лускатих тварин, не надто випереджуючи мерехтливі ґрати своєї в’язниці. Спочатку я став зайцем, потім — мавпочкою, далі — скромною польовою мишею... Якби скласти докупи всі мої подоби, вийшов би непоганий зоомагазин. Tа в пригоді це врешті не ставало.

Хоч як я міркував, придумати план утечі мені не вдавалося. Я можу затягти час, щось вигадати, піддурити цю жінку, та невдовзі вона з’ясує, що я брешу, і все одно прикандичить мене. Еге ж, мої справи — швах.

До того ж, цей паскудний хлопчисько ще двічі спробував викликати мене. І обидва рази довго не міг угамуватися — мабуть, думав, що минулого разу десь помилився. Він так мене допік, що я майже вирішив виказати його.

Майже, та не зовсім. Здаватися ще не пора. Хтозна, що може трапитися?

— Ти бував в Анґкор-Томі?

Знову бикоголовий. Силкується пригадати, хто ж я такий.

— Що?

Тим часом я був уже мишею. Мені хотілося мати величний і незворушний вигляд, але миші чомусь завжди здаються скривдженими.

— Ну, в Кхмерській імперії. Я працював на тамтешніх чарівників, коли вони завойовували Таїланд. Ти до цього не причетний? Може, підтримував заколотників?

— Ні[66].

—Ти певен?

— Авжеж, певен! Ти мене з кимось плутаєш. Та забудьмо про це на хвилинку. Послухай-но... — миша по-змовницьки притулила лапку до рота й зашепотіла: — Я бачу, що ти розумний хлопець. Ти бачив світ, ти бував у найвойовничіших імперіях. У мене є могутні друзі. Допоможи мені звідси вибратись, і вони вб’ють твого хазяїна, а ти станеш вільний.

Якби цей бикологовий мав трохи більше розуму, я заприсягся би, що він дивиться на мене з недовірою. І все-таки я далі вів своєї.

— Скільки ти вже сторожуєш тут? П’ятдесят років? Сто? Хіба це життя для утуку? Тебе можуть запроторити до такої самої кулі, як мене,

Голова утуку наблизилася до ґратів. З його ніздрів заструменіла пара, і на моєму хутрі повисли клейкі краплини.

— Що це за друзі?

— Гм—м... один марид — дуже великий, і чотири африти, набагато дужчі за мене... Ти міг би приєднатися до нас...

Голова з гарчанням відсахнулася.

— Я що тобі, дурень?

— Ні-ні, — стенула плечима миша. — Це все отой орлодзьобий. Він казав, що тобі не можна розповідати про наш план. Звичайно, якщо тобі нецікаво...

Миша, крутнувшись і трохи підскочивши, обернулася до утуку спиною.

— Що?! — бикоголовий поспіхом оббіг стовп, наставляючи вістря списа на кулю. —Ану, обернися до мене! Що сказав Ксеркс?

— Агов! — орлодзьобий уже поспішав до нас із дальшого кутка кімнати. — Що тобі до мене? Ану, негайно припини балачки з в’язнем!

Бикоголовий ображено втупився в нього:

— Хочу й балакаю! Що я тобі, дурень? Що це там у вас за план?

— Мовчи, Ксерксе! — гучно прошепотів я. — Благаю, мовчи!

Утуку скреготнув дзьобом:

— План? Я не знаю про жодні плани. Він бреше тобі, Базтуку. Що він там казав?

— Усе гаразд, Ксерксе, — радо відгукнувся я. — Я нічогісінько не казав про... ти знаєш, про що.

Бикоголовий змахнув списом:

— Здається, це мені пора питати тебе, Ксерксе! Про що ти змовляєшся з полоненим?!

— Та ні про що, бовдуре...

— Хто бовдур? Я?!

Забувши геть про все, обидва — ніс проти дзьоба, випнуті м’язи, нашорошене пір’я — з вигуками заходилися бити один одного в броньовані груди. Все, готові! Утуку завжди легко було піддурити. Про мене вони вже не пам’ятали, й мене це чудово влаштовувало. За інших обставин я охоче подивився б, як вони вчепляться один одному в горло, та зараз це видовище було невеликою втіхою — надто вже в серйозну халепу я потрапив.

Куля тим часом стискалася далі, тож я знову зменшився. Цього разу перетворився на жука—скарабея. Великої користі це не обіцяло, та все ж таки хоч трохи відтягало неминучий кінець. Після перетворення мені стало трохи просторіше: я заходився бігати верхом стовпа й махати крильцями з люті та відчаю. Ох цей Натаніель! Якщо пощастить вибратись, я йому так помщуся, що це ввійде до легенд і кошмарів мого народу! Мене, Бартімеуса, який розмовляв з Соломоном і Гайяватою, ворог чавить, наче жука!.. Ні! Я все одно знайду вихід...

Я гасав туди-сюди й думав, думав...

Та виходу не існувало. Смерть невблаганно підступала зусібіч. Моє становище погіршало вкрай.

Аж тут долинув рев, вибухнув струмінь пари, й переді мною спалахнуло червоне шалене око.

— Бартімеус!

Ні, трапляється й гірше. Цей бикоголовий облишив сварку з товаришем. Він несподівано пригадав, хто я такий.

— Я впізнав тебе! — гарчав він. — Твій голос! Так, це ти — нищитель мого народу! Нарешті! Я чекав цієї миті двадцять сім століть!

Коли тобі кидають в обличчя такі звинувачення, важко придумати відповідь.

Утуку підняв свого срібного списа й переможно закричав. Вони завжди так кричать, перш ніж завдати смертельного удару.

Я відчайдушно, але марно затріпотів крильцями.

23