Джонатан Страуд - Бартімеус: Амулет Самарканда, Джонатан Страуд

почав він непевним голосом. — Просто хотів подивитися, що вийде. Звичайно ж, насправді я нікого не викликав, сер. Я не наважився б...

Він замовк. Наставник тим часом ткнув однією рукою в середину більшого пентакля. Там після появи Бартімеуса залишилася велика обвуглена пляма. Другою рукою Андервуд показав на численні сліди вогню по стінах: їх залишив вибух від Кола Стимулювання. Натаніель схилив голову:

— Е-е...

На мить йому здалося, що пан Андервуд зараз забуде про всякі манери. Обличчя наставника скривилося з гніву. Він хутко ступив до Натаніеля, вже заносячи руку для удару. Хлопчина відсахнувся, та Андервуд раптом опустив руку.

— Ні, — захекано промовив він. — Ні. Мені треба подумати, що з тобою зробити. Сотні разів ти не слухався мене. Ти ризикував власним життям і життям усіх, хто мешкає в цьому домі. Ти займався магією, вищою за твоє розуміння: я бачу тут «Компендіум Фауста» й «Вуста Птолемея»! Ти викликав — чи намагався викликати — джина якнайменш чотирнадцятого рівня! Ти навіть хотів зв’язати його пентаклем Адельбранда. На таке навіть я не наважився б. Те, що ти, безперечно, зазнав невдачі, анітрохи не зменшує міри твого злочину. Дурний хлопчиську! Невже ти не розумієш, що ця істота може зробити з тобою, якщо ти допустиш хоч найдрібнішу помилку? Невже всі мої уроки пропали даремно? Я ще рік тому повинен був зрозуміти, що ти не гідний довіри — після тієї огидної, жорстокої, спрямованої проти моїх гостей витівки, яка мало не Знищила мою кар’єру?! Слід було позбутись тебе ще тоді, коли ти був безіменний. Ніхто не засудив би мене! Але тепер, коли ти маєш ім’я — і воно з’явиться в наступному виданні «Альманаху», — тебе вже так просто не здихаєшся. Посиплються запитання, доведеться оформлювати безліч документів, моє судження знову піддадуть сумніву! Ні, спочатку я мушу поміркувати, що з тобою робити, хоч мені зараз так і кортить викликати Кривдника й довірити тебе його ласкавому піклуванню.

Він помовчав, щоб трохи перепочити. Натаніель утомлено сів на край ліжка — сили покинули його.

— Повір мені, — провадив наставник, — я не пробачу своєму учневі такого зухвалого непослуху. Якби мене не викликали негайно до міністерства, я покарав би тебе просто зараз.

А тим часом посидь отут під замком, аж доки я повернуся. Та спершу, — він ступив до шафи й відчинив дверцята, — я перевірю, чи не приховав ти тут іще якихось сюрпризів.

Наступні десять хвилин хлопець міг лише сидіти й по— дурному дивитися, як його наставник обшукує кімнату. Андервуд обнишпорив шафу, комод, повикидавши звідти увесь Натаніелів скромний гардероб. Він знайшов кілька пластикових торбинок з пахощами, невеличкий запас кольорової крейди й записи, зроблені Натаніелем поза уроками. Тільки магічне дзеркало, сховане під черепицею, залишилося на місці.

Пан Андервуд згріб докупи пахощі, книжки, крейду та записи.

— Повернуся з міністерства й почитаю, що ти тут накарлюкав, — пообіцяв він. — З’ясую докладно, що ти накоїв, перш ніж тебе покарати. А поки що — сиди тут і думай про свої гріхи та погублену кар’єру.

Не додавши більше ні слова, чарівник вийшов з мансарди й замкнув за собою двері.

Скам’яніле Натаніелеве серце ніби поринуло на дно глибокого, темного колодязя. Він нерухомо сидів на ліжку й слухав, як дощ тарабанить об скляне віконце і як унизу його розлючений наставник ляскає дверима, гасаючи з кімнати до кімнати. Аж нарешті гуркіт парадних дверей сповістив його, що пан Андервуд покинув будинок.

Минуло невідомо скільки часу, аж поки Натаніеля привело до тями клацання ключа в замку. Його серце аж тьохнуло зі страху. Невже наставник так швидко повернувся?

То була пані Андервуд, що несла на таці тарілку томатного супу. Поставивши тацю на стіл, вона пильно поглянула на хлопця. Натаніель ніяково відвернувся.

— Ну то що, — звичним лагідним голосом спитала господиня, — ти задоволений собою? Судячи з того, що розповів мені Артур, ти вчинив дуже негарно.

Вибух гніву наставника спантеличив Натаніеля. Але кілька слів докору, сказані пані Андервуд, просто—таки пронизали його серце. Втративши останні рештки самовладання, хлопчина подивився на неї очима, повними сліз,

— О, Нат... Джоне! — він ще ніколи не чув такого жалю в її голосі. — Чому ти не міг ще трішки потерпіти? Правду казала панна Лютієнс: нетерплячка — твоя найголовніша вада! Ти спробував побігти, перш ніж навчився ходити, і тепер я не знаю, чи простить тебе коли-небудь твій наставник,

— Ніколи не простить. Він сам це сказав мені, — ледве чутно промовив Натаніель, тамуючи сльози.

— Він дуже сердитий на тебе, Джоне. І недарма.

— Він сказав, що моя... моя кар’єра погублена...

— Я не здивуюсь, якщо саме цього ти й заслужив.

— Пані Андервуд!

— Ну, можливо, якщо ти щиро й чесно розкажеш йому про все, що накоїв, він прислухається до тебе. Можливо.

— Ні. Він надто розгніваний.

Пані Андервуд сіла коло Натаніеля і обійняла його за плечі.

— Невже тобі здається, ніби ти — перший учень чарівника, що замахнувся на непосильну задачу? Таке частенько трапляється з найталановитішими. Артур не тямить себе з гніву, але твої успіхи, скажу тобі щиро, дуже вразили його. Ти повинен в усьому зізнатися. Це йому сподобається.

Натаніель шморгнув носом:

— Ви справді так гадаєте, пані Андервуд?

Звичний лагідний затишок, яким віяло від господині, та її спокійний розважливий тон пом’якшили Натаніелеву гордість. Може, це й правда. Можливо, він і справді повинен в усьому зізнатися...

— Я теж намагатимусь заспокоїти Артура, — провадила тим часом пані Андервуд. —Хоч ти, здається, цього й не заслуговуєш. Тільки поглянь, на що ти перетворив кімнату!

— Зараз я все приберу, пані Андервуд! Просто зараз...

Натаніелеві трохи відлягло від серця. Може, справді буде краще розповісти наставникові про свої підозри щодо Лавлейса та Амулета. Це буде боляче, але найпростіше.

— Спочатку з’їж суп, — пані Андервуд підвелася. — І подумай як слід, що ти скажеш наставникові, коли він повернеться.

— А чому пан