Ельма Кіраз - Правила помсти, Ельма Кіраз

Здається, минуло ще декілька днів. Чи лише один. А можливо вже й цілий тиждень. Я поняття не маю, як зрозуміти час, сидячи в цьому дурнуватому місці. Сил у мене стало ще менше. Мені зараз навіть було вже важко підіймати навіть голову. З Артуром ми за цей час майже не розмовляли. Але коли я час від часу дивилась на нього, то він завжди був погружений у власні думки, що навіть не бачив мого погляду. Деколи він дрімав. Засохла кров на його одязі прилипла до тіла разом з тканиною. Мабуть, віддирати це буде дуже боляче… Я глянула на себе. І тільки зараз я зрозуміла, що на нас не було нашого верхнього одягу. Цікаво, чому. Куди вони поділи його. Я засміялась сама до себе, бо зараз, в такій ситуації мене цікавить така дурня. Але я вже просто змирилась зі своєю загибеллю, тому думаю вже про всяке, лише не про те, як би звідси забратися.

— Так-так-так…— почувся голос, але я чомусь зовсім не звернула уваги на те, чи відчинялись двері. Але я настільки розсіяна, що могла цього вже просто не чути. — Як тут справи у наших голубків?

Артур Посійчук пройшовся біля нас декілька разів, уважно роздивляючись. Настрій в нього був надзвичайно піднесений та радісний. Він цього мене мало не знудило. Він ще раз обійшов нас і зупинився навпроти Артура.

— Чого тобі? — сказала я голосно, наскільки могла.

— Я вже скучив за вами. Давно не бачились. Як ваші справи?

— Що за маячня, — засміявся Артур.

— Ти навіть маєш сміливість зі мною так говорити? — Посійчук підняв одну брову.

— Що тобі від нас треба саме зараз? — спитала.

— Так кажу ж. Вже так давно не заходив до вас. Може сумуєте тут.

— А що, не видно, що нам дуже весело? — я закотила очі, — коли це все вже закінчиться?

— О, не хвилюйся, дорогенька. Все залежить від твого діда. Я дав йому останню можливість. Останній шанс. Інакше кінець цієї історії буде не дуже приємним.

— І чого ти хочеш? — я примружила очі.

— Це вже не твої турботи, — чоловік підійшов ближче до мене, — але обіцяю, коли все вийде, ти обовʼязково дізнаєшся.

— Відпусти нас, — заговорив Артур і його тон був серйозним. Не розумію, на що він сподівається у такій ситуації.

— Що? — Посійчук різко розвернувся в його бік, — ти смієш говорити до мене таким тоном, зраднику? Прорізались зубки впевненості?

— А ти хто такий, щоб мені боятись тебе? Що ти зробиш? Вбʼєш? Ну то давай, зроби це зараз, — він говорив так зухвало, що я була просто шокована. Як в такому становищі можна сперечатися з тим, хто дійсно може тебе вбити.

— Куля в боці не заважає, розумнику? — Артур Посійчук розсміявся, — то я можу організувати ще одну. В голову. Тоді побачимо, хто ще буде таким сміливцем.

— Ти паскудний боягуз, Артуре. Тримаєш нас тут, як собак. Закрив тут і боїшся, бо не знаєш, що з нами робити. Лише робиш вигляд такого впевненого та небезпечного, — він посміхнувся кутиком губ, — але насправді ти просто загнаний в кут власними вчинками. Тому й запхав нас сюди, бо просто не знаєш, що робити. Вдаєш з себе холоднокровного вбивцю, але це не так. Тоді ти це зробив лише по наказу батька. Тому хочеш наслідувати його. Але ти нікчема…

— Ще одне слово, — Посійчук просичав і різко підійшов ближче до Артура, витягнувши пістолет, — і ти вже жодного слова не зможеш сказати.

Я мимоволі сіпнулась від переляку, але Артур був непохитним. Він просто мовчки дивився на те, як на нього напрямлений пістолет. А потім і на того, хто його тримав. В очах не було ні краплі страху. Лише гнів. Але потім в Посійчука задзвонив телефон, він відповів і не сказавши ні слова, просто пішов геть. 

— Ти що здурів? — бурчала я, — нащо ти провокуєш його? Точно хочеш нарватися на кулю. 

— Він нічого б не зробив мені. 

— Так вже зробив. Тебе підстрелили, в тобі й досі є куля. 

— Тепер я точно впевнений, що ми зможемо звідси врятуватися.

— Артуре, будь ласка… Не тіш цим ні себе, ні мене.

— Я пообіцяв, що врятую тебе звідси. Я це зроблю.

В пориві емоцій я хотіла сказати, що опинилась тут через нього. Але різко зупинилась. Бо врешті він в тій ситуації ні в чому не винен. Артур був просто пішкою в руках підлого та брехливого маніпулятора. Тому тут я опинилась не через нього. А через свого дідуся. Через хитрого Посійчука. І через свою наївність та необережність. 
Потім знов на довгий час ми залишились самі. Два рази навіть вимикалось світло і наставала суцільна темрява. І від цього здавалося, що панує абсолютна тиша. Було навіть чути важке, але тихе дихання Артура. А потім в якийсь момент всередині мене почала наростати неймовірна паніка. Я аж відчувала, які в мене мокрі долоні. Ритм серця збивався, важко було дихати. Я постійно оглядалась на двері, наче чекаючи на щось жахливе. Але навідміну від мене, Артур був абсолютно спокійним, деколи навіть наче йому було нудно. А мене ледь не трясло від страху. І от в пік моєї істерики двері з важким скрипом відчинились і знову прийшов Артур Посійчук. Він вже не був таким, як минулого разу. На його обличчі не було жодної емоції. Здавалось, що він розлючений.

— Що ж, — він став біля нас та прочистив горло, — час вийшов, дорогенька. Твій дід ніяк не відреагував на все те, що я передавав йому.

— Ти брешеш, — я вирішила захищатися, хоча була впевнена, що він таки каже правду.

— Якби він послухав мене, ти б вже давно сиділа на дивані у своїй квартирці. Може навіть і з ним, — він кивнув в бік Артура, — хоча… він зрадив мене. То ж доля його була б іншою.

— Отже, тебе теж варто вбити. Бо ти зрадив мене. Нашу довіру до тебе.

— Оце ти жартівниця, — чоловік хрипло розміявся, — довіра. У вас її не було між собою ніколи. Ти робила за спиною діда свої справи, він за твоєю спиною — свої. Ви наче були родичами лише формально. Та все ж характери у вас схожі. І це не комплімент. А швидше непідйомна ноша для тебе.

— А мені щось скажеш? — спитав Артур, — я заслужив на якісь такі ж філософські роздуми?

— Ти… Ти просто заткнися. Жити тобі залишилось вже небагато. Я хотів довго мучити тебе, що ти вирішив так легко мене зрадити. Але потім подумав… що просто не хочу бруднити об тебе руки, — Посійчук підійшов до Артура, вхопив його за підборідок та приставив пістолет до скроні. 
Все це сталося наче в одну секунду і я крикнула від страху. Вони обоє повільно повернули на мене голови.