Ельма Кіраз - Правила помсти, Ельма Кіраз

— Та годі тобі. Може я навпаки прийшла допомогти. Але тепер щось не дуже хочеться, — Олена важко видихнула, — ви такі неввічливі.

— Що в біса тут відбувається!? — я просичала крізь зуби.

— Дорогенька, не влізай в розмову, добре? — вона кинула на мене косий погляд.

— То що, ми більше не подруги? — я хмикнула.

— Подруги? — Артур мало не засміявся, — ти справді не розумієш, хто вона? 

— Брат завжди казав, що Кіра така ж як її дід. Тепер я бачу це на власні очі, — вона засміялась.

— Щ-що… брат? — я закашлялась від власної слюни, бо в горлі стало ще більше сухо, — ти теж Посійчук?

— Розумничка, — вона підійшла до мене та поплескала по щоці.

— Він підіслав її майже відразу, — заговорив Артур, — щоб слідкувала за мною. Мабуть не до кінця вірив мені…

— І не дарма, — Олена глянула на Артура з огидою, — а потім ще довелось грати виставу, щоб і тебе тримати на своєму гачку. Така добренька Кіра. Хоче всім допомогти.

— Тому ти так погано ставився до неї…— прошепотіла я і опустила очі.

— А ти мене так палко захищала, — Олена плеснула в долоні, — як же мені було важко в ці моменти не розреготатися.

— Ще одна брехня…— я говорила сама до себе, як в трансі, — ще одна зрада… Ще одна… Я тобі довіряла, а ти всадила мені ще одного ножа в спину… Боже, коли все це закінчиться…

— Не хвилюйся, дорогенька, зовсім скоро, — Олена підійшла до мене та вхопила за підборіддя, щоб я дивилась прямо на неї, — може це тебе навчить не бути такою наївно.

Дівчина різко відпустила мене і швидко покрокувала на вихід, стукаючи підборами. І цей звук ніби забивав цвяхи в моїй голові. Я просто не могла повірити, що все в моєму житті обернулось саме так. Що всі, кому я хоч трохи довіряла, виявились підлими брехунами та зрадниками. А Олена й зовсім була абсолютно фальшивою та несправжньою.

— Тепер ти розумієш, чому все було саме так? — заговорив Артур, — чому я намагався всіляко вигнати її, принизити. Казав, що вона не така й проста. Бо я знав її справжнє лице, знав, на що вона здатна. Але ти сліпо вірила їй…

— Замовкни, — я прошипіла, — і без тебе зараз не найкращий стан.

— Ти ж так довіряла їй… Для чого?

— Вона сказала мені, що вагітна… він якогось одруженого колеги… Що він не дає їй проходу…

— Нічого кращого вигадати Олена не змогла, — він важко видихнув. 

— Може все справді так і є. Я не розбираюсь в людях. Не розумію чогось очевидного. Як вони обоє сказали — тупа.

— Ти не тупа, Кіро. Ти просто дуже добра. Але через те, що твій дід зачинив тебе вдома, ти не маєш певного досвіду… Світ жорстокий і може й добре, що він ховав тебе від цього світу…

— Сам він був жорстоким не менше. Але ж я брехала тобі, що в мене бабуся… І ти навіть виду не подавав.

— Я знаю всю твою історію завдяки Артуру. Ти не уявляєш, що насправді йому відомо. Та практично все. Він дуже небезпечний. І я теж повівся на те, що повірив йому… Він обіцяв заплатити мені та відпустити, коли зроблю те, що мав. Але тепер я для нього зрадник.

— Ми не виберемось звідси, Артуре, — я вперше глянула на чоловіка співчутливо. Але не до нього самого, а взагалі до ситуації. — Ми приречені. Нас ніхто не врятує. А твоя сімʼя… залишиться в жахливій жалобі. Вони єдине, що є хорошого в твоїй історії. Бо навіть не здогаються, яким брехливим є їхніх син.

— Все буде добре, чуєш, — він спробував якимось чином присунутись на тому своєму кріслі ближче. Але зрозуміло, що сил в нього також практично не було.

— Не буде. Може я й багато чого не знаю та не розбираюсь. Але впевнена на сто відсотків. Коли Артур Посійчук прийде до нас вдруге, то це буде вже все. Наша остання зустріч. З ним, одне з одним та з нашим життям. Але хто винен в цьому? Кожен по-своєму. Така нас спіткала доля.

Артур уважно спостерігав за мною, наче думав, що я просто жартую. Але це було не так. Я була точно впевнена, що це не буде тривати вічно. Нас вбʼють і це буде кінець. Потім Посійчук вбʼє мого дідуся. І на цьому наша історія закінчиться. Він, тато і я загинемо від однієї руки, від одинакових куль. Памʼятаю, колись тато вчив мене, що потрібно робити, якщо загубишся в лісі. Зупинитись, заспокоїтись, не панікувати. Оглянутись та шукати знайомі орієнтири або щось, що яскраво приваблювало погляд. І якщо можливо, то знайти власні сліди. Але якщо я загубилась у власному житті? І жодних орієнтирів та жодних слідів… І заспокоїтись неможливо, бо кожної хвилини можуть просто пристрелити. Я підвела голову і зустрілась з поглядом Артура. Знову ці сіро-зелені очі дивились просто в душу. Навіть в цьому погано освітленому місці я бачила, що вони і далі так горіли, як завжди, хоч і були дуже втомленими. Я не вірю, що його можуть вбити. Чи… не хочу, щоб це сталося?