Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

Чому зла доля весь час відбирає у мене найкращих і єдиних? Кирило Латуш став головним у моєму потворному житті. Давав таке Сяйво, від якого я змінилася й сама стала світлішою. То може закінчити ці муки, раз і назавжди? Он поруч вікно, але воно заґратоване. Де це я взагалі?

Я спробувала висмикнути з себе голку крапельниці, бо ще з часів Софії ненавиджу, коли в мене вливають якусь гидоту. Боже, а це що таке на мені? Руки прикуті до поручнів м’якими й прозорими, але дуже міцними кайданками... Я що в тюрмі? Хіба, може, в нападі істерики вбила самого Щедрика? Нічого не пам’ятаю!

Та не встигла я скласти докупи хоч якісь думки, як до палати примчала сіренька дівчинка, в одязі «космонавта». Значить Щедрик (по доброті своїй) запхав мене до приватної клініки. Саме там персонал схожий на клонів й усі вони такі чопорні й одноманітні. А ще в туалет дуже хочеться, тільки ж браслети піднятися не дають...

Дякую тобі, друже Щедрик! Ніколи не вгадаєш: яким насправді є чоловік. Це лише мій найдорожчий був відкритим та благородним. А заможний дідок вирішив познущатися з беззахисної слабкої жінки за те, що не скорилася йому колись. І де тільки життя знаходить для мене таких витончених катів? Та й за що? Я ж нічого поганого нікому не робила, лише народилася на горе Йому й собі! Мій Коханий вижив у вогні, а потім зустрів мене й загинув. Без мене нікчемної може б не кохав, але жив!

Тим часом сіреньке дівчисько, з посмішкою наче бачить щось веселе, привітно сказало мені:

– Вітаю Вас, пані Діано! Як почуваєтеся? Чи не потрібно Вам чимось допомогти?

Я дивилася на це юне створіння, десь моїх років, та бачила між нами темну прірву. Пам’ятаю, як Магда назвала моє життя довгим, але... невідомо яким. Тепер я розуміла, що між нормальними дівчатами та мною простягаються події в сотні років. Ось і відчуваю себе поруч з нею жінкою похилого віку.

– Ви мене прикували й туалет я зроблю прямо під собою... А так все добре! – їдко відповіла я їй.

– О, не хвилюйтеся через це, будь ласка. Ви вдягнені у суперлегенький памперс, що вбирає все-все, без зайвого клопоту. Тому можете виконувати всі необхідні дії, а потім ми Вас омиємо й одягнемо у новий...

Тепер я уявила себе маленьким Івчиком. До цього якось не думала, що чужі люди знімали з мене труси! А ще дуже хочеться звільнитися й придушити її, щоб стерти оту бридку посмішку з розмальованих губенят.

– Омиєте? Боже, яке щастя? А чому я сама не можу піти в душ чи в туалет? Звідки така турбота? Я ж не каліка й спроможна піклуватися про себе самостійно. І взагалі: де я?

– Ви в центрі здоров’я професора Знам’янського. Це наш власник і керівник. Ваш знайомий, після нападів... Перепрошую! Пан Щедрик попрохав взяти Вас на лікування саме сюди. Не хвилюйтеся, пані Діано, наша установа має сертифікати й дипломи найвищого міжнародного рівня. А те, що Вам трішки обмежили рух – так Ви вже кілька разів намагалися вкоротити собі віку. Ми не можемо цього допустити. Будемо лікувати, доки не відчуєте покращення. А коли пан професор дозволить, Ваш добрий знайомий обіцяв надалі піклуватися. Тому можете робити все, що потрібно. Я вийду аби не заважати, – наче на відповідальному іспиті відрапортувало мені дівча й вийшло геть.

Оце тобі й маєш! Після Софії здавалося, що я готова до будь-якого досконалого збочення та виявляється НІ. А пісяти страшенно хочеться! Вони ж вливають в мене купу рідини, а організм не гумовий та просить своє. Тоді навіщо ти її відпустила? Треба покликати знову.

Я оглянула «пульт управління дурниками» та від подиву просто рота відкрила. Непомітно, з одного кутка палати на мене дивилася мінікамера й звісно бачила все, що я роблю... Боже, яке нахабство чи раче порушення моїх прав та Законів? Ого! Здається Ковтун повертається у власний жорстокий світ. Ну, тоді треба цей «кайф» їм якось обламати. Я помахала рукою в камеру й через кілька хвилин дівча повернулося. Тепер ясно, що оператор весь час спостерігає за підопічними в цій тюрмі.

– Так швидко? Зараз я покличу помічницю й ми Вам допоможемо, – лагідно вимовила сіренька медсестричка.

– Прошу, зупиніться на мить! Як Вас звати, дівчино? – я намагалася бути ввічливою й здається вийшло.

– Мене звати Олею. Чекайте, я швиденько...

– Олю, заждіть! Покличте мені краще лікаря, будь ласка. Хто там у Вас, по таких ненормальних, головний? Мені потрібно з ним порадитися. А все інше зачекає, добре? – повернулась до мене стара добра рієлторська гра. Хоча голос був невпізнанний і зовсім чужий.

Я ж не пам’ятала, що криється під тим словом «напади». Насправді між відключками та поверненням до тями, в істериці, я зірвала голос і тепер він був схожий на зламану скрипучу сопілку.

– Звісно, зараз покличу, – погодилася медсестричка Оля і я поставила собі виший бал за вдавання бути нормальною.

А сама весь час, підсвідомо, розмовляла з Кирилом...

«Соколе мій ясний, де ти? Чому цього разу не поспішаєш мені на допомогу? Хіба важко тобі, на якусь мить, спуститися сюди до мене та піднятися в небо вже разом, як завжди? Ти ж можеш, коли захочеш, все на світі! Мені без тебе страшно й самотньо... Янголе мій, прошу, з’явись!»

Розділ 3. Тільки без мене

Та замість Кирилла в палаті через кілька хвилин з’явився дядько, якого я вже десь бачила (не пам’ятаю: де саме). Ні, не серед клієнтів «Новосела», а тут серед психозу й паніки.