Влада Клімова - Щоденники рієлтора. Чарівниця Діана, Влада Клімова

Він взяв стілець і тихо присів та уважно подивився на мене:

– Вітаю Вас, пані Діано! Я Сергій Іванович Знам’янський. Слухаю Вас уважно. Ви хотіли про щось запитати.

– Пане професоре? Це якось незвично, що просту смертну лікує особисто світило медицини. Я не звикла до такого рівня уваги й навіть не розумію: чому саме Ви? Достатньо було б когось з Ваших підлеглих запросити, – абсолютно спокійно вимовила я й професор миттю оцінив послідовний хід моїх думок. Він задоволено кивнув та відповів:

– Я опікуюся всіма пацієнтами однаково. Яке має значення: хто втрапив до біди й потребує допомоги? У нас всі порівну її отримують. А ще я дуже задоволений, що обраний мною курс лікування працює. Ви виглядаєте набагато краще. То в чому полягає Ваше запитання?

Я не стала пояснювати, а просто спробувала підняти обидві руки й він блискавично зреагував:

– Олю, зніміть це негайно. Пані Діана обіцяє більше не лякати нас крайнощами. Такій прекрасній жінці є заради кого жити й до снаги побороти горе. Я чув від Микити, що це не перший Ваш біль. Ні-ні, не переймайтеся. Лікарська таємниця не гірше духовної. Треба триматися, Діано. У Вас є чарівний син і такі ж вірні друзі. Не можна втрачати голови навіть тоді, коли дуже хочеться. Будьте сильною й винагорода обов’язково прийде.

– Ви оглядали мою дитину? Сергію Івановичу, що з ним? – почула я про Івчика й забула про все інше.

– І тут не хвилюйтеся, будь ласка. З Іваром все добре. А кілька подряпин ми обробили й вони заживуть так швидко, що він нічого не відчує. Пан Щедрик викликав дідуся й бабусю, тому хлопчик знаходиться під дбайливою опікою.

Дівчина відстібнула браслети та зникла кудись, а професор продовжив:

– Наразі, Ви хочете привести себе до ладу самостійно? Ось двері. Там знайдете все необхідне. А хвилин через тридцять Вам принесуть обід. Вишуканих страв не обіцяю та вітамінні й поживні речовини в нашому раціоні точно є. Дякую, що допомогли мені знову повірити в свої вміння. А ще, дуже хочу вірити, що Ви будете поводитись молодчиною. Я можу на це розраховувати?

Я тяжко зітхнула й намагалася запитати: де тримають мого Кирила? Але ж цей лікар, наче буфер між минулим і теперішнім моїм світом, нічого бентежливого не відповість. Бачу, людина він дійсно нормальна і хоче допомогти. Та й Щедрик всі послуги, ймовірно сплатив щедро, як уміє. Ось вони й надриваються!

– Можете розраховувати, Сергію Івановичу. Я не буду створювати проблем. Бо їх у Вас, з такими дамочками без голови, вдосталь. Звісно я була б вдячна ще й за відключену камеру, але ж Ви цього не зробите, – кивнула я в куток і професор схвально кивнув головою.

– Тобто Ви вже й це помітили? Воістину йдете на поправку, Діано. Бо коли Вас привезли сюди, я думав, що на реабілітацію підуть тижні чи навіть місяці. Дякую Вам, сильна жінко, але не можу такого пообіцяти. Не хвилюйтеся, наші спеціалісти бачать лише відхилення в поведінці та ніколи не роздивляються, що робить пацієнт для власного блага. І не переживайте: ці записи не вийдуть за межі клініки. Вони знищуються через кілька діб. А коли пацієнт одужує, ми видаляємо інформацію, раз і назавжди. Ні, у нас є історія хвороби й необхідні знімки та записи, але ці ми знищуємо. Головне, щоб Ви одужали! Спокійно займайтеся своїми справами, а як закінчите – покличте Олю. Адже з кнопками Ви вже розібрались, – ледь помітно посміхнувся професор та пішов на вихід.

А невільниця потерла руки в місцях кайданків, хоча там не було жодних слідів. Просто стороннє насилля, з відомих всім причин, для мене неймовірно принизливе. Я радо кинулась до душової, маючи незмінне бажання: змити з себе бруд страшних подій. І там, під потоками води, традиційно розридалася.

Стояла мокра й розгублена, з заплющеними очима й намагалася уявити, що це мій колишній власний дім. А як вийду назовні, то побачу свою оболонську однокімнатну, а в кутку біля плити Його – найріднішого й живого...

Діано, навіщо ці згубні спогади? Адже професор правий: у мене є заради кого жити. Там, з Латушами, на маму чекає маленький син. Одвічна часточка мого Коханого й виходить я не маю жодного права думати лише про свої почуття та піти в небуття, залишивши Івчика сиротою. Хіба ж мені треба пояснювати, як страшно бути зовсім самотньою на землі? Значить я поки не зустрінуся з Кирилом?

Скоро мені повернули телефон і я змогла поспілкуватися з Хельгою та Андресом. І хоч розмова була залита гіркими сльозами - я відчувала, що в мене є родина: міцна й сильна. Латуші прохали моєї згоди на поховання Кирила вдома, у Литві.

Я страшенно хотіла побачити Його ще бодай раз у житті, але пригадуючи тіло Магди на ношах розуміла, що не зможу прийняти Коханого мертвим. Для мене Кирило залишався мужнім, усміхненим і живим. Та й прощатися з Ним я взагалі не збиралася. Тому дала дозвіл на вивезення тіла й на те, щоб Івчик тимчасово пожив у них. У затишному заміському будинку Латушів маленькому дуже подобалося. То нехай, доки я трохи вичухаюсь, побуде з бабусею й дідусем, серед любові й достатку.

– Доню, ми чекатимемо на тебе кожного дня, але ти не поспішай, лікуйся добре. Ми схвалюємо твоє рішення: залишити Кіру для себе живим, – сказала мені пані Хельга змученим, але гордим голосом.

Такими вони й були ці Латуші, як всі, хто пережив комуняцьку навалу й стали незалежними. Горді й вільні люди мали стійкість до страшного горя й мені було соромно підводити їх. Ось і полетіли вони додому, з Ним... Тільки без мене.

Розділ 4. Я справлюся

Сьогодні зранку телефонував Щедрик та прохав аудієнції. Я подивилася на себе в дзеркало й зрозуміла, що такою страшною ще не була зроду в житті. Але ж Микита, як завжди, наполегливий та гнучкий.

Дивно, які непересічні особистості мене оточують! Спочатку розумна й доброзичлива Магда. Потім світлий та мужній коханий Чоловік. І цей чарівний дідуган, котрий опікується мною, наче донькою й не вимагає нічого навзаєм. Продав у пів ціни мені гарний заміський дім, став хрещеним нашого сина та роботодавцем Кирила. Зайвий раз не діставав, але коли знадобилась невідкладна допомога, був тут як тут.

Я не змогла відкараскатись від зустрічі з ним та й взагалі, як вихована людина, повинна була наживо подякувати Микиті за все, що він зробив. Вимилась, підсушилась, взяла свою шубку з камери схову та й вийшла до скверу на території клініки.

Який гарний зимовий краєвид! Дерева звісно голі й трішки сумні, але вкриті легким інеєм та дещо казкові. І взагалі після невільницького життя в палаті, віч-на-віч з медперсоналом та камерою в кутку, ця зустріч обіцяла хоч якусь розраду.