Джоан Роулінг - Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг

— Воно отак завжди,— гучно повідомила вона; замість «завжди» вийшло «зоужди». Робін не впізнала акцент, хоч і думала, що вже говірку камбрійців знає — адже походить із сусіднього краю.— В них тут повсюдно ті камери. Все реєструють, бачте. Ми гутки вже звичні.

— Лондонців ловлять,— люб’язно погодився Страйк. Жінка зацікавилася, зупинилася.

— З Лондона, га? А чого до Баррова приїхали?

— Шукаю давнього друга. Ноеля Брокбенка,— відповів Страйк і показав на будинки далі по вулиці,— але в нього ніхто не відчиняє. Мабуть, на роботі він.

Жіночка насупилася.

— Ноель, кажете? А не Голлі?

— Голлі теж будемо раді зустріти, якщо вона вдома,— озвався Страйк.

— Вона зара’ на роботі,— відповіла сусідка, глянувши на годинник.— У пекарні отамо, у Вікерстоні. Або,— додала жінка з тінню чорного гумору,— можете зазирнути увечері в «Корабельний марс». Вона часто там сидить.

— Поїдемо до пекарні — хай буде сюрприз,— сказав Страйк.— Куди саме їхати?

— Пекарня така маленька, біленька, просто на вулиці Помсти.

Робін і Страйк подякували жіночці, і та пішла собі, тішачись, що допомогла людям.

— Я правильно розчув? — пробурмотів Страйк, розгорнувши карту, щойно сіли у «лендровер».— Вулиця Помсти?

— Якось так воно звучало,— відповіла Робін.

Протягом короткої поїздки перетнули міст над гирлом, де човни колихалися на бруднуватій воді чи хилилися, витягнуті з води, на мулистому узбережжі. За промисловими спорудами на березі знову тягнулися терасовані будинки — деякі облицьовані рінню, інші — з червоної цегли.

— То на честь кораблів,— здогадався Страйк, коли поїхали вулицею Амфітрити.

Вулиця Помсти збігала вгору пагорбом. Кілька хвилин по-оглядавши околиці, побачили маленьку потиньковану пекарню.

— Оце вона,— одразу мовив Страйк, щойно Робін зупинилася неподалік скляних дверей.— Мабуть, таки його сестра, тільки глянь на неї.

На думку Робін, ця працівниця пекарні видавалася кремезнішою за багатьох чоловіків. Була довговида, з високим чолом — точно як Брокбенк; темні очі густо підведено чорним; чорне, мов смола, волосся ретельно забрано у хвіст — зачіска геть не до такого лиця. Чорна футболка, одягнена під білий фартух, відкриває м’ясисті голі руки, зататуйовані від плеча до зап’ястка. З кожного вуха звисає по кілька золотих кульчиків. Через вертикальну зморшку між бровами здавалося, що жінка перманентно не в гуморі.

В пекарні було тісно й людно. Спостерігаючи за тим, як Голлі відпускає випічку, Страйк згадав пироги з олениною з Мелроуза і ковтнув слинку.

— Я б оце знов поїв.

— Не можна з нею там розмовляти,— заперечила Робін.— Краще підійти до неї вдома чи в тому пабі.

— Ти могла б зайти і купити мені пиріжок.

— Та ми годину тому їли сандвічі!

— То й що? Я ж не на дієті.

— Так і я ні. Вже ні,— відповіла Робін.

Ці сміливі слова викликали в уяві образ весільної сукні без рукавів, що чекає на неї у Гарроґейті. Чи збирається вона в неї влізти? Квіти, бенкетний сервіс, дружки, обраний перший танець — невже це все тепер нікому не треба? Аванс буде втрачено, подарунки доведеться повернути, а який шок буде у друзів і родичів, коли вона їм скаже...

У «лендровері» було холодно й незручно, Робін утомилася після кількох годин за кермом, і на кілька секунд — якраз підступила слабкість, підступно упало серце — думка про Метью і Сару Шедлок мало не змусила її знову заплакати.

— Я покурю, добре? — спитав Страйк. Не чекаючи на відповідь, опустив скло, впустив у салон холодне повітря. Робін проковтнула своє «так»; урешті-решт, він пробачив їй той епізод з поліцією. Зимний подих вітру допоміг зібратися на думці й сказати те, що вона збиралася йому сказати.

— Ти не можеш розмовляти з Голлі.

Страйк розвернувся до неї, насупився.

— Одна справа — зненацька заскочити Брокбенка, але якщо Голлі тебе впізнає, то попередить його. Це доведеться зробити мені. Я вже вигадала як.

— Так... але ні, цього не буде,— твердо відповів Страйк.— Є шанс, що він живе з нею чи на сусідній вулиці. Він схиблений. Якщо занюхає підступ — стане небезпечний. Ти не повинна цього робити сама.

Робін щільніше запнулася у тренч і мовила прохолодним тоном:

— То вислухаєш мою ідею чи ні?