Джоан Роулінг - Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг

написом «БАЕ Системз» повністю перекривала краєвид на море. Споруда не мала вікон і розтягнулася, здавалося, на кілька миль: ніяка, безлика, грізна.

— Гадаю, ця Голлі виявиться сестрою чи, може, новою дружиною,— сказав Страйк.— Тут ліворуч... вони з Брокбенком одного віку. Так, тут шукаємо Стенлі-роуд... очевидячки, треба їхати за правий край «БАЕ Системз».

Як Страйк і сказав, Стенлі-роуд являла собою пряму вулицю, де з одного боку стояли будинки, а з другого тягнулася висока цегляна стіна з колючим дротом на вершечку. За цією безкомпромісною перепоною височіла дивно зловісна будівля фабрики: біла, без вікон, загрозлива самими своїми габаритами.

— «Межа ядерного об’єкта»? — прочитала табличку на стіні Робін, сповільнивши «лендровер».

— Тут будують субмарини,— пояснив Страйк, поглядаючи на колючий дріт.— Диви, всюди застережливі знаки.

Глуха вулиця була безлюдна. Закінчувалася вона маленькою стоянкою поруч з дитячим майданчиком. Паркуючи машину, Робін звернула увагу на речі, які застрягли у колючому дроті. М’яч потрапив туди, понад сумнів, випадково, але був там і рожевий ляльковий візочок — заплутався у дроті, не дістати. Від погляду на нього Робін стало не по собі: хтось навмисне закинув іграшку в таке місце.

— А ти нащо виходиш? — спитав Страйк, обходячи машину.

— Та я...

— Я сам усе з’ясую з Брокбенком, якщо він там,— сказав Страйк і закурив.— Ти до нього й близько не підійдеш.

Робін повернулася в машину.

— Диви тільки не вдар його знову,— пробурчала вона у спину Страйкові, який прямував у бік будинку, трохи кульгаючи: після мандрівки коліно затекло.

Деякі будинки мали чисті вікна, за склом виставлені були акуратні оздоби; інші вікна були затулені сітками, чистими чи не дуже. Кілька будинків — обшарпані, судячи зі стану внутрішніх підвіконь — брудні. Страйк майже дійшов до малинових дверей, аж раптом спинився. Робін помітила, що в протилежному кінці вулиці з’явилася група чоловіків у синіх одностроях і кашкетах. Котрийсь із них — Брокбенк? То через них Страйк спинився?

Ні. Просто приймає телефонний дзвінок. Розвернувшись спиною і до дверей, і до чоловіків, Страйк повільно рушив у бік Робін, тепер уже не рішучим кроком, а неуважною ходою людини, зосередженої на голосі у власному вусі.

Один з чоловіків був високий, чорнявий, з бородою. Чи побачив його Страйк? Робін вийшла з «лендровера» і, прикинувшись, що пише повідомлення, кілька разів сфотографувала робітників, наблизивши зображення наскільки вдалося сильно. Чоловіки завернули за ріг і зникли з очей.

Страйк зупинився за десять ярдів від неї: курить, слухає, що каже йому співрозмовник у телефоні. З вікна верхнього поверху найближчого будинку на нього й Робін мружила очі сива жіночка. Щоб приспати її підозри, Робін відвернулася від будинків і сфотографувала величезний ядерний об’єкт — ніби туристка.

— Це Вордл,— сказав Страйк, підходячи. Вигляд він мав похмурий.— Тіло належить не Оксані Волошиній.

— Як вони дізналися? — здивувалася Робін.

— Оксана на три тижні поїхала до Донецька. Хтось у родині одружується. З нею самою не розмовляли, але по телефону зв’язалися з матір’ю, і та каже, що Оксана з ними. Водночас подзвонила власниця квартири, каже, що особливо жахнулася, коли знайшла тіло, бо гадала, що Оксана поїхала на канікули додому в Україну. Також сказала, що голова ніби не дуже на неї схожа.

Страйк сховав телефон у кишеню й насупився. Він сподівався, що це відкриття змусить Вордла зосередитися не тільки на Маллі.

— Сідай у машину,— задумливо мовив він до Робін, а сам знову рушив у бік оселі Брокбенка.

Робін повернулася на водійське сидіння «лендровера». Жінка з вікна на другому поверсі все дивилася.

На вулиці з’явилися дві поліціянтки у світловідбивних жилетах. Страйк якраз дійшов до малинових дверей. По вулиці полинув брязкіт металу об дерево. Ніхто не відчинив. Страйк зібрався стукати знову, аж тут до нього підійшли поліціянтки.

Робін витягнула шию, не знаючи, чого поліції від нього треба.

По короткій розмові всі троє рушили у бік «лендровера».

Робін опустила скло, раптом відчувши непоясненну провину.

— Питають,— гукнув Страйк, підійшовши ближче,— чи я — містер Майкл Еллакотт.

— Що? — спитала Робін, цілковито збентежившись, бо це було ім’я її батька.

На думку спало божевільне — що це Метью нацькував на неї поліцію. Але чого б він казав, що Страйк — її батько? Аж тут до неї дійшло, і Робін одразу озвучила здогад.

— Машину зареєстровано на татове ім’я,— сказала вона.— Я щось не те зробила?

— Так, запаркувалися на подвійній жовтій лінії,— сухо відповіла одна поліціянтка,— але ми тут з іншої причини. Ви фотографували об’єкт. Це нічого,— додала вона, побачивши паніку на обличчі Робін.— Люди щодня це роблять. Вас зафіксувала камера спостереження. Можна побачити ваші права?

— О,— мляво вимовила Робін, відчуваючи зацікавлений погляд Страйк.— Я просто... подумала, що вийдуть живописні фото, ну знаєте? Колючий дріт, біла будівля... хмари ото...

Вона дала поліціянтці документи, ретельно уникаючи Страйкового погляду. Від сорому кортіло крізь землю провалитися.

— Містер Еллакотт — ваш батько, так?

— Він нам позичив машину, та й усе,— відповіла Робін, жахаючись від думки, що поліція подзвонить батькам і ті дізнаються, що вона у Барроу, без Метью, без обручки, розійшлася з ним...

— А де ви двоє живете?

— Ми не... ми не разом,— відповіла Робін. Вони назвали свої імена, дали адреси.

— Ви до когось приїхали, містере Страйк? — спитала друга поліціянтка.

— До Ноеля Брокбенка,— хутко озвався Страйк.— Це давній друг. От проїздом тут, вирішив його пошукати.

— Брокбенк,— повторила поліціянтка, віддаючи Робін права; та сподівалася, що поліціянтка його знає, бо це відчутно полегшить її хибу.— Типове барровське прізвище, так. Ну гаразд, їдьте собі. Більше не робіть тут фото.

— Вибач, будь ласка,— безгучно мовила до Страйка Робін, коли поліціянтки пішли. Той похитав головою і, попри роздратованість, усміхнувся.

— «Живописні фото»... дріт... небо...

— А ти б що сказав? — спитала Робін.— Не могла ж я їм сказати, що фотографувала робітників, бо подумала, що котрийсь із них Брокбенк... от глянь...

Та відкривши фото, вона сама зрозуміла, що найвищий чоловік у групі — з червоними щоками, короткою шиєю і великими очима — не був тим, кого вони шукають.

Двері найближчого будинку відчинилися. Вийшла, тягнучи за собою картату торбу на коліщатах, сива жіночка, яка спостерігала за ними з вікна. Тепер вираз обличчя в неї був веселий. Робін була певна, що жінка бачила, як прийшла і пішла поліція,— і зраділа,